Запасна наречена. У відпустку в інший світ - Анна Лерой

— Грау, — каже мені той самий крилатий лев. Він в одному кутку вітальні, я — в іншому, але відстань мені здається занадто крихітною. Нехай я знаю, що лев то не лев зовсім, а чиясь химера, він не став менш безпечним. Бо я не знаю, що там у його черепній коробці... Ем, цікаво, а в химер, які з вітальної енергії створені, є череп і мозок?

— Грау, — нагадує про себе лев і вальяжно тупотить в мій бік. І пащу розкрив, дихання важке, ікла видніються. Якось одразу згадуєш, що дика природа вона тільки на екрані та в кіно гарна. Химера, звісно, навряд чи смердітиме, як справжня дика тварина, але відкусити щось цілком може. Он як цей красень з іншим менш красенем кімнату для панянок розгромив.

— Но-но! А ну не лізь! — я попереджаю його незрозуміло про що, хочеться вірити, що виглядаю я хоча б трішки загрозливо. Угу, в одній руці штани, під пахвою кофта, а в другій — тремпель — майже зброя. 

— Ар-рау, — звір наді мною явно потішається, крилами трусить, хвостом розмахує, явно заганяє як здобич. Різкий рух — і величезна голова майже втикається мені в груди. Величезний! Моторошний! Очі горять, ікла з палець, ніс із кулак! 

Я не можу завищати тільки тому, що в грудях дихання застигає. Ні писку, ні шепоту. А тварина шумно втягує повітря і потім із задоволенням плямкає щелепами, облизується, залишаючи на мені слинявий слід. Вологий ніс відчувається навіть через щільну тканину місцевої блузи. А потім гігантська голова штовхає мене. Без попередження! Я машинально хапаюся за гриву, лев бурчить, я одразу ж відпускаю ту гриву, але втрачаю рівновагу — і зрештою падаю-сідаю прямо на підлокітник крісла, перевалюючись через нього спиною вперед. З рук усе сиплеться, речі відлітають, ноги задираються до стелі. 

Десь поза моїм поглядом фиркає-хихотить лев. І — чорт його забирай! — мені теж смішно. Все-таки більше смішно, ніж страшно, що мені зараз відкусять ноги. Хто б не був його господар, він той ще шибеник! Але такі жахаючі зустрічі треба припиняти.

— Знаєш що?.. — я сідаю в кріслі, щоб висловити леву все, що про його появу думаю, і завмираю, бо немає меж моєму обуренню. Гриваста скотина жує мої штани! Навіть, не просто жує, а по-справжньому жере — однієї штанини вже немає. А кофта... А кофту лев, помітивши мій погляд, підгрібає лапою собі ближче.

— Ти! А ну віддай! — я підхоплююся з крісла і кидаюся вперед, тягну за штанину, що вижила, рятуючи її з пащі. Тканина тріщить, лев важко і невдоволено зрикує, а потім раптово розтискає щелепи. За інерцією я падаю на сідниці, а тварюка підхоплює кофту пащею і зникає в тінях, як її і не було тут.

Шикарно, просто шикарно!