Гобіт, або Туди і звідти - Джон Рональд Руел Толкін
— Ну ось і Морок-ліс! — промовив Ґандальф. — Найбільший ліс Півночі. Сподіваюся, на вигляд він вам сподобається. А тепер ви мусите відіслати назад цих чудових поні, яких вам позичили.
Ґноми мало не розбурчалися з цього приводу, але чарівник сказав, що вони бовдури.
— Беорн не так далеко, як ви думаєте, та й у будь-якому разі вам краще дотримати своєї обіцянки, бо він грізний ворог. У пана Торбина зір гостріший за ваш, якщо ви не помічали щоночі з настанням темряви великого ведмедя, який ішов назирці за нами або сидів на віддалі в місячному сяйві, стежачи за нашим табором. Не тільки щоб охороняти вас і пильнувати, чи туди ви їдете, але також і щоб наглянути за поні. Нехай Беорн вам друг, але своїх тварин він любить, як власних дітей. Ви навіть не здогадуєтесь, яку ласку він виявив до вас, дозволивши їхати на його поні так далеко й так швидко, і що трапиться з вами, якщо ви спробуєте взяти їх із собою до лісу.
— А як же кінь? — запитав Торін. — Ти не згадав, що відішлеш його назад.
— Не згадав, бо не відішлю.
— І як же тоді з твоєю обіцянкою?
— Це моє діло. Я не відішлю коня назад – я повернуся верхи на ньому!
Тепер їм стало зрозуміло, що Ґандальф збирається покинути їх на самому узграниччі Морок-лісу, – й усі були в розпачі. Але хай би що вони белькотіли, це не змінило його рішення.
— Ми ж уже все з’ясували, коли орли висадили нас на Візкаме-ні, — сказав чарівник. — І нічого сперечатись. У мене, як я й казав, є термінові справи на півдні – і я вже спізнююся через клопоти з вами, добродії. Ми, може, ще зустрінемося, перш ніж усе скінчиться, а може, звісно, й не зустрінемося. Це залежить від вашої фортуни, відваги і здорового глузду, до того ж я посилаю з вами пана Торбина. Я вже казав вам раніше, що в ньому закладено більше, ніж ви здогадуєтесь, і невдовзі ви самі в цьому переконаєтесь. Тож веселіше, Більбо, і не хмурся ти так! Веселіше, Торіне й Компанія! Врешті-решт, це ваша виправа. Згадайте про скарб, який чекає на вас, і забудьте про ліс та про дракона – принаймні до завтрашнього ранку!
І коли настав завтрашній ранок, він повторив те саме. Тож тепер їм не лишалося нічого іншого, як наповнити міхи водою з прозорого джерела, яке вони знайшли біля узлісся, і розв’ючити поні. Вони поділили вантаж якомога чесніше, проте Більбо вважав, що його частка нестерпно важка, й ідея плестися не одну милю з такою ношею на спині йому зовсім не подобалася.
— Та не переймайся ти так! — потішав його Торін. — Дуже швидко тягар полегшає. Гадаю, невдовзі, коли їжа почне закінчуватись, усі ми захочемо, щоб наші клунки стали тяжчими.
Тепер нарешті вони попрощалися з поні й повернули їхні морди у бік дому. Ті весело потрюхикали геть, очевидячки, дуже раді показати хвоста темному Морок-лісу. Коли поні подалися назад, Більбо міг би заприсягнутися, що з затінку дерев виступила постать, подібна до ведмежої, й хутко почвалала слідом за ними.
Тоді Ґандальф теж попрощався. Більбо сів на землю, почуваючись страшенно нещасним і прагнучи опинитися разом із чарівником верхи на його рославому коні. Після сніданку (дуже мізерного) гобіт зазирнув до лісу, і йому здалося, що вранці там так само темно, як і вночі, а ще дуже таємничо: «Таке відчуття, ніби хтось за тобою стежить і чигає на тебе», — сказав він сам собі.
— До побачення! — сказав Ґандальф Торінові. — І до побачення всім вам, до побачення! Через ліс навпростець – туди тепер ваша путь. Не звертайте зі стежки! — бо якщо таки звернете, то тисяча проти одного, що вам уже ніколи її не знайти і не вибратися з Морок-лісу, – а тоді не думаю, щоб я чи хтось інший колись побачив вас знову.
— А ми конче мусимо йти через ліс? — простогнав гобіт.
— Так, мусите! — відказав чарівник. — Якщо хочете дістатися на той бік. Вам треба або перетнути ліс, або відмовитися від пошуків. А я не збираюся дозволяти вам зараз відступитися, пане Торбине. Мені соромно за вас через такі думки. Адже ви тепер маєте дбати про всіх оцих ґномів замість мене! — закінчив він, усміхаючись.
— Ні! Ні! — вигукнув Більбо. — Я не те мав на увазі. Я хотів сказати – чи немає дороги в обхід?
— Є, якщо ти волієш відмахати дві сотні миль із гаком на північ і вдвічі більше – на південь. Але й тоді на безпечну путь не сподівайся. У цій частині світу немає безпечних стежок. Пам’ятай, що зараз ти в Дикому Краї, тож, куди б ти не подався, з тобою може трапитися будь-яка халепа. Перш ніж ти дістанешся в обхід Морок-лісу на північ, ти опинишся якраз посеред схилів Сірих Гір, а вони просто кишать щонайпаскуднішими ґоблінами, гобґоблінами й орками. Обходячи ліс із півдня, ти потрапиш у володіння Чорнокнижника – і навіть тобі, Більбо, не треба розповідати про цього чорного чаклуна.
Я не раджу вам і близько підходити до місць, які видно з його темної вежі! Тримайтеся лісової стежки, піднесіться духом, сподівайтеся на краще – і, якщо вам неймовірно поталанить, одного прекрасного дня ви, можливо, вийдете до Довгого Озера, а за ним, ген-ген на сході, побачите Самотню Гору, де живе старий добрий Смоґ, – утім, сподіваюся, що він на вас не чекає.
— Отакої! Гарно ж ти нас утішив, — пробурчав Торін. — До побачення! Якщо не хочеш іти з нами, краще б їхав своєю дорогою без балачок!
— Тоді до побачення, таки справді до побачення! — відказав Ґандальф, розвернув коня і поскакав на захід.
Але він не зміг побороти спокусу залишити за собою останнє слово. Від’їхавши рівно настільки, щоб його ще могли почути, він озирнувся, приклав долоні до рота і гукнув до них. І вони почули його приглушений голос:
— До побачення! Будьте ласкаві, шануйтесь – і НЕ ЗВЕРТАЙТЕ ЗІ СТЕЖКИ!
Потім він пустив коня чвалом і хутко зник з очей.
— Та вже до побачення, їдьте-їдьте! — бурчали ґноми, сердячись іще більше через те, що розлука з Ґандальфом таки справді їх засмутила.
Тепер починалася найнебезпечніша частина всієї мандрівки. Кожен завдав собі на плечі по важкому клунку та міху, що випали йому