Право на шанс - Олена Гриб

Чаклунка пирснула в кулак, але від коментарів з приводу несподіваного «дядечка» утрималась. І взагалі, чому навіжена тітонька не може бути вдовою?

– Руки геть від Ферна! – мене понесло по-справжньому. – Він тільки мій, і ніхто не має права йому погрожувати, чуєте?!

– Хто такий Ферн? – стиха поцікавився хтось із купецької охорони.

– Це тітоньчин уявний друг, – голосно роз’яснив баронський синок. – Вона його після смерті дядька вигад… зустріла. Бідолашна…

Фальшиве співчуття підштовхнуло моє божевілля. Ніхто не збирався мені допомагати. Скільки б людей мене не оточувало, я завжди була одна в цьому світі. Я і мій демон… Нічого не змінилося за останні дні, нехай на якусь мить і здалося, що стіна, яка одвічно відділяла мене від інших, тріснула.

Скажений вітер жбурляв гострі крупиці першого снігу прямо в обличчя. Вони обпікали щоки, немов іскри, танули на губах, ковзали за комір… Я щось викрикувала, хоч і не чула ні слова з власної мови. Коло з возів, гучне дихання коней, регіт, обличчя рідні Жалака… Незважаючи на холод, мої долоні, що стискали уламок палиці, горіли.

– Закінчуйте цей балаган, – втомлено кинула Мела, сяк-так влізши у напівпримарну карусель навкруг мене. – Вона не при тямі, хіба не бачите? Гей, господарю, скажи своїм людям…

Її нерівний голос затих на півслові. Для мене, звісно, тому що Зарлат ступив уперед, і я зірвалася.