Танок драконів - Джордж Мартін
Довгопазур опустився.
— Можна мені взяти його чоботи,— спитав Оуен Одоробало, коли голова Джаноса Слінта покотилася через багнистий двір.— Вони майже нові, ці чоботи. З хутром усередині.
Джон озирнувся на Станіса. На мить їхні очі зустрілися. А тоді король кивнув і повернувся назад у вежу.
Тиріон
Прокинувшись, він виявив, що лишився сам-один, а паланкін зупинився.
Де сидів Іліріо, зосталася гора прим’ятих подушок. У горлі в карлика пересохло і шкребло. Йому наснилося... що ж йому наснилося? Він не пригадував.
Знадвору чулися голоси, які перемовлялися незнайомою мовою. Тиріон звісив ноги з паланкіна, вистрибнув поміж фіранок — і побачив магістра Іліріо, який стояв поряд з кіньми, а біля нього вивищувалося двоє вершників. Обидва були в потертих шкіряних сорочках і темно-коричневих вовняних плащах, але мечі їхні ховалися в піхвах, і товстунові, схоже, нічого не загрожувало.
— Мені до вітру треба,— оголосив карлик. Він перевальцем зійшов з дороги, розшнурував бриджі й відлив у колючі зарості. Забрало це чимало часу.
— Ну, сцяти в нього добре виходить,— почувся голос.
Тиріон струсив останні краплі й заховав своє причандалля.
— Сцяти — це найменший з моїх талантів. Бачили б ви, як я серу! — сказав він і обернувся до магістра Іліріо.— Ви цих двох знаєте, магістре? Схожі на розбійників. Мені піти топір узяти?
— Топір? — вигукнув вищий з вершників — м’язистий, з кошлатою бородою і кучмою рудого волосся.— Ти чув це, Гальдоне? Коротун хоче з нами битися!
Його супутник був старший, гладенько виголений, з аскетичним зморшкуватим обличчям. Волосся він зачесав назад і стягнув на потилиці в Гульку.
— Коротунам часто кортить довести свою мужність недоречною хвальковитістю,— промовив він.— Не певен, що він і качура забити здатен.
Тиріон знизав плечима.
— Несіть качура.
— Якщо ви наполягаєте,— вершник зиркнув на супутника.
Жилавий витягнув з піхов байстрючого клинка.
— Я — Качур, ти, малий язикатий покидьок.
«Боги праведні!»
— Я меншого качура мав на увазі.
Здоровань басовито розреготався.
— Ти чув, Гальдоне? Йому треба меншого Качура!
— А я б волів когось не такого язикатого,— чоловік на ім’я Гальдон якийсь час роздивлявся Тиріона холодними сірими очима, а відтак знову розвернувся до Іліріо.— Я так розумію, ви маєте для нас скрині?
— І мулів, що їх повезуть.
— Мули надто повільні. У нас є в’ючні коні, ми перенесемо скрині на них. Качуре, займися.
— Чому це Качурові завжди доводиться всім займатися? — здоровань сховав меча назад у піхви.— А чим займаєшся ти, Гальдоне? Хто з нас лицар — ти чи я?
Однак він подибав до в’ючних мулів.
— Як справи у нашого хлопця? — поцікавився Іліріо, поки переносили скрині. Тиріон нарахував шість — дубових, окутих залізом, замкнених. Але Качур з легкістю носив їх, завдаючи собі на плече.
— Зростом уже з Грифа. Три дні тому штовхнув Качура в ясла.
— Нікого він не штовхнув. Я сам упав — щоб його повеселити.
— Витівка вдалася,— мовив Гальдон.— Я й сам нареготався.
— В одній зі скринь — подарунок для хлопця. Зацукрований імбир. Він завжди його любив,— промовив Іліріо на диво сумовито.— Я тут подумую проїхатися з вами до Ґоян-Дроге. Влаштувати прощальний бенкет перед вашою річковою подорожжю...
— Нема часу бенкетувати, мілорде,— озвався Гальдон.— Гриф хоче вирушати, щойно ми повернемося. З пониззя річки приходять новини, і всі недобрі. На північ від озера Кинджал бачили дотраків — роз’їзд з халасару старого Мото, а слідом за ним рухається через Когорський ліс хал Зеко.
Товстун нечемно пирхнув.
— Зеко навідується в Когор що три-чотири роки. Когоряни відкупаються від нього лантухом золота — і він знову повертається на схід. Що ж до Мото, то всі його воїни майже такі самі старі, як він, і щороку їх меншає. Справжня загроза...
— ...хал Поно,— закінчив за нього Гальдон.— Якщо вірити чуткам, Мото й Зеко тікають від нього. Востаннє Поно бачили у верхів’ях річки Селору, і з ним був тридцятитисячний халасар. Гриф не хоче ризикувати, що Поно заскочить його на переправі, якщо раптом наважиться поткнутися на Ройн,— сказав Гальдон і глянув на Тиріона.— Ваш карлик верхи вміє їздити так само добре, як і сцяти?
— Їздити він уміє,— втрутився Тиріон — не встиг самовладець сиру відповісти,— хоча найкраще в нього це виходить у спеціальному сідлі й на знайомому коні. А ще він уміє розмовляти.
— Щира правда. Я — Гальдон, цілитель нашого маленького братства. Мене ще прозивають Недомейстром. А мій супутник — сер Качур.
— Сер Роллі,— виправив здоровань.— Роллі Качур. Будь-який лицар має право висвятити лицаря, і Гриф висвятив мене. А ти, карлику?
— Його звати Йолло,— швидко промовив Іліріо.
«Йолло? Так хіба що мавпу називати». Що гірше, ім’я було пентоське, а навіть дурневі видно, що Тиріон ніякий не пентосянин.
— Це в Пентосі я Йолло,— швидко мовив він, щоб якось це залагодити,— але мати дала мені ім’я Гугор Гілл.
— Ви корольок чи байстрючок? — поцікавився Гальдон.
Тиріон збагнув, що поруч з Гальдоном Недомейстром слід бути обережним.
— Будь-який карлик — байстрюк в очах свого батька.
— Понад усякий сумнів. Що ж, Гугоре Гілл, скажіть-но мені таке. Як Сервин Дзеркальний Щит убив дракона Уракса?
— Він наблизився, заховавшись за своїм щитом. Уракс бачив лише власне віддзеркалення, аж поки Сервин не застромив йому списа в око.
Гальдона це не вразило.
— Цю легенду знає навіть Качур. А не назвете мені ім’я лицаря, який під час Танку драконів спробував таку саму хитрість з Вагаром?
— Сер Байрон Свон,— посміхнувся Тиріон.— І його підсмажили. Тільки то був не Вагар, а Сайракс.
— Боюся, ви помиляєтеся. У праці «Танок драконів: істинна історія» мейстер Манкун пише...
— ...що це Вагар. Великий мейстер Манкун переплутав. Сер Байрон помер на очах у свого зброєносця, який написав про це своїй дочці. За його свідченнями, то була Сайракс, Рейнірина дракониця, й це більше схоже на правду, ніж версія Манкуна. Свон був сином лорда Прикордоння, а Штормокрай був за Ейгона. Вагар — дракон королевича Еймонда, брата Ейгона. Навіщо Свонові вбивати його?
Гальдон піджав губи.
— Постарайтеся не впасти з коня. А якщо впадете, почалапаєте назад до Пентоса. Наша «Сором’язлива панна» не чекатиме ні на кого, навіть на
