Вовки Кальї: Темна вежа V - Стівен Кінг
– Яке твоє друге ім’я?
Те, що візок на мить уповільнив своє просування вперед, Сюзанна списала на рахунок подиву.
– Дивне питання, юначе. А нащо тобі?
– У мене таке хобі, – сказав Едді. – Я вмію гадати на других іменах.
«Обережніше, Едді, обережніше», – подумки наказала йому Сюзанна, та сама мимохіть зацікавилася розмовою.
– Та невже?
– Так, – кивнув Едді. – Отже, ви. Закладаюся на що завгодно, ваше друге ім’я починається з… – він зробив вигляд, наче щось подумки вираховує, – …з літери «Д». – Тільки назву букви він вимовив з придихом, на зразок Великих літер Високої Мови. – І, напевно, воно коротке. П’ять букв? А може, не більше чотирьох?
Візок знову пригальмував.
– Трясця твоїй матері! – вигукнув Оверголсер. – Звідки ти взнав? Кажи!
Едді знизав плечима.
– Вираховую і вгадую, не більше. Насправді я помиляюся не рідше, ніж угадую.
– А то й частіше, – прокоментувала Сюзанна.
– Моє друге ім’я – Дейл, – сказав Оверголсер. – Може, мені й пояснювали, звідки воно взялося, та я забув. Батьки померли, коли я ще був молодим.
– Співчуваю, – сказала Сюзанна, полегшено помітивши, що Едді десь подівся. Можливо, пішов розповісти Джейкові, що вона мала рацію щодо другого імені. Вейн Дейл Оверголсер. Дев’ятнадцять літер23.
– Цей юнак розумака чи йолоп? – спитав у Сюзанни Оверголсер. – Скажи, прошу, бо сам я ніяк не доберу.
– Всього потроху.
– Але щодо цього візка в мене сумнівів ніяких. Він точний, як компас.
– Кажу спасибі, – сказала вона й подумки полегшено зітхнула. Фраза прозвучала природно, можливо, тому, що вона не збиралася її вимовляти.
– Де його зробили?
– Далеко-далеко звідси, – відповіла Сюзанна. Цей поворот розмови не надто їй подобався. Вона вважала, що розповідати (чи не розповідати) їхню історію має Роланд. Адже саме він був їхнім діном, очільником їхнього ка-тету. Крім того, в розповіді однієї людини не могло бути різних версій тих самих подій. Втім, дещо вона таки могла повідомити. – Існує один тонкохід. Ми були на іншому його боці й пройшли крізь нього. Там усе геть інакше. – Вона повернула шию, щоб озирнутися на нього. Щоки й шия фермера почервоніли, та поза тим він дуже непогано давав собі раду з візком – як для чоловіка, що вже давно розміняв шостий десяток. – Ви розумієте, про що я говорю?
– Так. – Він відхаркнув і сплюнув кудись ліворуч. – Але на власні очі я його не бачив і на власні вуха не чув. Далеко я не мандрую, часу нема – на фермі роботи сила-силенна. Та й бачте, народ тут, у Кальї, не надто любить блукати лісами.
«Та бачу», – подумала Сюзанна, помітивши ще одну насічку, завбільшки з обідній таріль. Найімовірніше, нещасне дерево не переживе наступної зими.
– Енді безліч разів розповідав про тонкохід. Каже, що ця штука має звук, але що воно таке, не знає.
– Хто такий Енді?
– Ти скоро сама з ним познайомишся, сей. А ти теж з того Калья-Йорка, що і твої друзі?
– Так, – відповіла вона, знову насторожуючись. Він об’їхав візком стародавню акацію. Тепер дерев поменшало, а пахощі їжі стали відчутнішими. М’ясо… кава. В неї забурчало в животі.
– Але ж вони не стрільці, – кивнув Оверголсер у бік Джейка та Едді. – Тільки не кажи, що вони стрільці.
– Коли настане для цього час, ви самі повинні будете це вирішити, – ухилилася од відповіді Сюзанна.
Якусь хвилю він не відповідав. Колеса візка шурхотіли на камінні гірської породи, що виступала з-під землі. Попереду них між Джейком і Бенні Слайтменом тюпав Юк. Хлопчаки потоваришували надприродно швидко. На таке здатні лише діти. «Але чи добре це?» – замислилася Сюзанна. Бо хлопчики були надто різними. На їхню біду, з часом це стане очевидним.
– Він налякав мене, – озвався нарешті Оверголсер, але так тихо, що його було ледь чути. Неначе розмовляв сам з собою. – Думаю, річ у його очах. Здебільшого в очах.
– То це не змусило вас змінити свою думку? – спитала Сюзанна. Вона намагалася, щоб питання прозвучало якомога невинніше, і розуміла, що це не надто їй вдалося. Та все ж була вражена тим, як розлютився фермер.
– Ти що, жінко, з глузду з’їхала? Звісно, ні. І не змусить, доки я не побачу виходу з цієї коробки, в якій ми сидимо. Слухай мене уважно! Той хлопчисько… – Він показав на Тіана Джефордса, який крокував попереду з дружиною, – той хлопчисько виставив мене йолопом. Перед усіма нагадав, що в мене немає дітей того віку, який цікавить Вовків. Зате у нього вони є. Невже ти думаєш, я бовдур, який не розуміє, чого це все нам коштує?
– Я так не думаю, – заспокійливо промовила Сюзанна.
– А він? Я вже починаю думати, що він мене за такого має. – У голосі Оверголсера вчувалася боротьба, яку вели в його душі гординя і страх. – Невже я хочу віддавати діток Вовкам? Діток, які повертаються рунтами, овочами й нидіють потім до самого скону? Ні! Але я також не хочу, щоб якийсь зарізяка змусив нас припуститися помилки, за якою нема вороття!
Знову озирнувшись через плече, вона помітила дивовижну річ. Зараз він хотів сказати «так». Знайти причину, щоб сказати «так». Ось у який бік, не промовивши ні слова, навернув його думки Роланд. Без слів, просто… ну, просто на нього поглянувши.
Бічним зором вона помітила якийсь рух.
– Господи Ісусе! – вигукнув Едді. Сюзаннина рука притьмом опустилася до револьвера, якого не було. Вона знову повернулася вперед. З манірною обережністю, яка здалася Сюзанні потішною навіть попри її подив, до них наближався металевий чоловік заввишки щонайменше сім футів.
Джейк опустив руку до кріпильної муфти й руків’я револьвера, що з неї стирчала.
– Спокійно, Джейку! – сказав Роланд.
Металевий чоловік з очима, в яких спалахували сині іскри, зупинився перед ними. Близько десяти секунд він стояв непорушно, і цього часу Сюзанні з лишком вистачило, щоби прочитати слова, вибиті в нього на грудях. «Північний центр позитроніки, – подумала вона. – Знову на сцені. Не кажучи вже про Ламерк Індастріз».
Робот підняв свою сріблясту руку й притулив сріблясту долоню до сталевого лоба.
– Хайл, стрільцю з далеких країв, – сказав він. – Довгих днів і приємних ночей.
Роланд теж приклав пальці до чола.
– І тобі того самого, тільки вдвічі більше, Енді-сей.
– Дякую. – У незбагненних і глибоких надрах робота щось клацало. Він нахилився до Роланда, і сині
