Вовки Кальї: Темна вежа V - Стівен Кінг

Сюзанна не знала, радіти їй чи боятися.

– Я волів би перебалакати з тобою наодинці, як ти не від того, – сказав Оверголсер.

Двоє хлопчаків відійшли трохи вбік, Юк сидів між ними, а Слайтмен-молодший запитував у Джейка, чи шалапут навчений лічби, бо він чув, що деякі з цих тварин уміють рахувати.

– Не варто, Вейне, – миттю озвався Джефордс. – Ми домовлялися всім разом піти до нашого табору, розділити хліб-сіль і розповісти цим людям про свою біду. А потім, якщо вони погодяться піти з нами далі…

– Я не заперечую проти того, щоб перекинутися кількома словами з сеєм Оверголсером, – сказав Роланд, – гадаю, ти, сей Джефордс, теж не будеш проти. Адже він ваш дін, чи не так? – І перш ніж Тіан устиг заперечити (чи спростувати): – Сюзанно, почастуй гостей чаєм. Едді, підійди до нас на хвильку, як ти не від того.

Ця фраза, така незвична для їхніх вух, пролунала від Роланда так, наче він послуговувався нею змалечку. Сюзанні це здалося дивовижним. З її вуст ці слова пролунали б так, наче вона жалюгідна невдаха.

– У нашому таборі, південніше звідси, є їжа, – сказала Залія. – Їжа, і ґраф, і кава. Енді…

– Ми залюбки поїмо і вип’ємо вашої кави, – запевнив її Роланд. – Але спершу випийте чаю, прошу. Ми ненадовго, правда ж, сей?

Оверголсер кивнув. Його нашорошеність мов рукою зняло, він розслабився. На віддаленому узбіччі дороги (неподалік того місця, де жінка на ймення Мія минулого вечора прослизнула до лісу) хлопчики засміялися з якоїсь чергової мудрої витівки Юка – Бенні від подиву, Джейк від помітних гордощів.

Узявши Оверголсера за руку, Роланд повів його трохи далі дорогою. Едді спроквола рушив з ними. Спохмурнілий Джефордс і собі хотів було піти з ними, але Сюзанна торкнула його за плече.

– Не треба, – тихим голосом сказала вона. – Він знає, що робить.

Джефордс подивився на неї з сумнівом. Та потім здався.

– Дай-но я роздмухаю для тебе багаття, сей, – мовив Слайтмен-старший, співчутливо глянувши на її скалічені ноги. – Бо я бачу в ньому лише кілька жаринок.

– Коли ваша ласка, – відповіла Сюзанна, подумавши водночас, як це все дивовижно. Дивовижно і дивно водночас. А ще вся ця справа може чаїти в собі смертельну небезпеку. Проте вона вже знала, що в цьому є свої принади. День тому й здавався таким світлим, що ввечері на землю мала спуститися пітьма.

Троє чоловіків стояли разом на дорозі за сорок футів від інших. Здавалося, з них трьох говорив лише Оверголсер, часом підкріплюючи свою думку активною жестикуляцією. Він говорив так, наче Роланд був якимось волоцюгою, що швендяв цією дорогою з кількома своїми підозрілими друзяками. Він пояснив стрільцеві, що Тіан Джефордс йолоп (але йолоп з добрими намірами), який не розуміє реального життя. Сказав, що Джефордса слід угамувати, щоб він охолонув – не лише для його власного добра, а для добра цілої Кальї. Він наполягав на тому, що коли чимось можна зарадити, то він, Вейн Оверголсер, син Алена, буде першим, хто це зробить. У своєму житті він ще ніколи не уникав відповідальності, проте ставати на герць з Вовками – це чистий безум. До речі, якщо вже мова про безумство, сказав він, притишуючи голос, то є ще Старий. У себе в церкві, з ритуалами, він був на своєму місці. В таких справах трохи божевілля не шкодило, було як пікантний соус до страви. Але це ж геть інша річ. Еге ж, цілковито інша.

Усе це Роланд вислухав, вряди-годи киваючи й не зронивши ні слова. Коли Оверголсер нарешті замовк, то просто з цікавістю втупився у чоловіка зі зброєю, який стояв перед ним. Здебільшого його увагу полонили линяло-блакитні очі.

– Ви ті, за кого себе видаєте? – врешті-решт спитав великий фермер із Кальї Брин Стерджис. – Скажи мені правду, сей.

– Я Роланд з Ґілеаду, – відповів стрілець.

– З роду Ельда? Не обманюєш?

– Слово честі, – сказав Роланд.

– Але ж Ґілеад… – завагався Оверголсер. – Ґілеаду давно немає.

– А я є.

– Ви нас усіх вб’єте чи спричинитеся до нашої загибелі? Не мовчи, прошу.

– А що б ти обрав, сей Оверголсер? Не пізніше, не через день, чи тиждень, чи місяць, а просто зараз?

Оверголсер довго стояв мовчки, переводячи погляд з Роланда на Едді. Цей чоловік не звик міняти своїх рішень. Якщо перед ним поставала така необхідність, це завдавало йому болю. Віддалік на дорозі лунав веселий хлоп’ячий сміх: Юк приніс те, що жбурнув Бенні, – дрючок завбільшки з самого пухнастика.

– Я б послухав, – нарешті мовив Оверголсер. – Я б зробив це, їй-бо.

– Іншими словами, він виклав нам усі причини, чому ця вигадка з протистоянням марна, – розповідав пізніше Едді Сюзанні, – а потім зробив саме те, чого від нього хотів Роланд. Магія, та й годі.

– Іноді магія – це сам Роланд, – промовила вона.

Загін мешканців Кальї розташувався табором неподалік, на верхівці мальовничого пагорба трохи південніше від дороги, та все ж убік від Шляху Променя, бо хмари над цією місциною висіли непорушно й так низько, наче до них можна було торкнутися рукою. Дорогу туди крізь ліс ретельно позначили зарубками на деревах, і подекуди, як помітила Сюзанна, ці зарубки були завбільшки з долоню. Може, у своєму фермерському ділі ці люди були знавцями, та в лісі почувалися не в своїй тарілці – це було очевидно.

– Чи дозволите, добродію, забрати у вас на якийсь час цього візка? – спитав Оверголсер у Едді, коли їм лишалося зійти на пагорб. Сюзанна вже відчувала запах смаженого м’яса і подумки здивувалася: хто ж там куховарить, якщо весь загін Каллагена-Оверголсера ходив знайомитися з ними? Здається, жінка казала про якогось Енді. Можливо, про слугу? Так, казала. Слуга Оверголсера? Ймовірно. Бо чоловік, що мав гроші на такий розкішний «стетсон», як той, що тепер сидів на його маківці, міг собі дозволити мати лакея.

– Як ви не від того, – сказав Едді, не наважившись додати «прошу» («Для нього це досі звучить неприродно», – подумала Сюзанна), відступив убік і передав ручки керування візком Оверголсерові. Фермер був аж ніяк не худим чоловіком, схил круто йшов угору, жінка у візку важила близько ста тридцяти фунтів, проте його дихання, хоч і важке, залишалося рівним.

– Сей Оверголсер, можна тебе дещо спитати? – звернувся до нього Едді.

– Авжеж, питай, –