Аутсайдери - Олександр Шевченко

— Е-е… Олексію Степановичу, гадаю, що з мене вже досить. Дякую вам за прийом, дуже вдячний, але координація в мене підгальмовує, а це вірний знак, що треба…

Міський голова повернув до нього обличчя. Риб’ячі очі вже не були для Симона несподіванкою, але, окрім цього, на лиці Метлуха під шкірою жваво рухалися якісь темні плями. Його посмішка була схожа на слід, що залишає палець у густому тісті.

— Залишіться ще ненадовго, — сказав він привітно. — Ще на мить.

Усамітнившись із Реґіною в її кімнаті, Даромир нарешті дав волю почуттям. Руки обхопили тендітне тіло, і він рвучко пригорнув дружину до себе, впізнаючи вигин її спини та ніжність шкіри під халатом. Вона відповіла такими ж міцними обіймами, а потім відштовхнулася від підлоги й повисла на ньому, охопивши ногами. Не було насолоди більшої, ніж відчувати живу вагу Реґіниного тіла! Пірнувши у гаряче дихання дружини, Даромир несамовито припав до її вуст, як спраглий мандрівник припадає до живлющого джерела в оазі. З нею на руках він закружляв по кімнаті. Потім, наштовхнувшись на ліжко, вони обоє впали на нього, ні на мить не припиняючи своїх палких пестощів. Якоїсь миті, коли він перервав поцілунок, щоб розстебнути решту ґудзиків її халата, йому здалося, що очі Реґіни цілковито білі. Але повіки змигнули, і ця короткочасна омана зникла без сліду.

Даромир знову пірнув у світ її тіла, який був зараз єдиною реальністю. Губи ковзали по її оголених грудях, і в цей момент танули всі суперечки з власним здоровим глуздом, відчайдушні пошуки істини та причин, які могли б пояснити те, що відбувається. Більше жодних пояснень не треба. Так приємно розчинятися у незнанні, фізично відчувати те, чого насправді не може бути, і не замислюватися над цим. Це і є справжня, природна реальність, непідвладна слабкому людському мозкові. З кожним дотиком пальців до тіла воскреслої дружини він усе більше відчував себе зовсім іншою істотою, якій була дарована ласка пізнати реальність вищого ґатунку.

Раптом дружина відсторонилася від нього. Вона дивилася кудись угору відсутнім поглядом.

— Щось сталося? — стурбовано запитав Даромир, підіймаючись на ліктях.

— Хлопчик… — прошепотіла вона. — Цей хлопчик…

— Що?

Реґіна поглянула йому у вічі.

— Той хлопчик, що живе у Ярини. Він лізе, куди не треба.

— Тобто?

— Ти виконаєш моє прохання?

Він сів на ліжку.

— Слухаю.

— Малого треба провчити, — мовила Реґіна лагідно. Вона торкнулася теплою долонею його щоки, і Даромир замружився від задоволення. — Провчити, бо забагато вже через нього клопоту.

— Ти хочеш, щоб я його вбив? — байдуже запитав Даромир, не розплющуючи очей.

— А й справді… Невелика для нас втрата. Любий, — підвівшись, вона поцілувала його у скроню. — Ти зробиш це?

— Звісно, зроблю, — спокійно відказав він, підводячись на ноги й приводячи одежу до ладу. — Де він?

— Там, де йому бути не слід… Ми покажемо.

Даромир попрямував до дверей, сповнений рішучості.

На порозі Реґіна гукнула його, і він озирнувся.

— Коли зробиш, повертайся до мене, — промуркотіла дружина. Повністю оголена, вона лежала на ліжку, підперши голову, і дивилася на нього білими як сніг очима.

— Обов’язково повернуся, — відповів він з усмішкою і вийшов з кімнати.

Даромир сів за кермо свого BMW і виїхав з узбіччя на дорогу. У свідомості панував цілковитий спокій. Зараз він знайде цього пацана, зверне йому шию, а тоді повернеться до своєї сім’ї, і далі буде, як у казках — «жили вони довго і щасливо». Ні, для чого звертати шию? Ось кращий варіант: він прострелить йому голову, зробить із неї друшляк своїм трофеєм, прихопленим з останнього поля бою. Він потягнувся до бардачка, і в руку впав приємно важкий парабелум. Не даремно ж він його прихопив? Про Артура вже можна забути, зате щеня отримає з цієї штуки кілька порцій металу, який умить позбавить його цікавості. А може, і його батько теж, якщо почне захищати свого вилупка.

Поодинокі мешканці, помічаючи його автомобіль, зупинялися і вказували рукою напрямок, у якому потрібно шукати хлопця. Даромир аж засміявся, побачивши таку одностайність. Як це чудово! Природний комунізм… їдучи вулицями Ковильця, він вдячно кивав головою до кожного із зустрічних і навіть почав насвистувати веселу мелодію.

Максим визирав назовні крізь щілину в дошках Гришкової халупи, напружуючи слух і зір. Вони вчасно зійшли з дороги, але схованка була досить умовною. До того ж він уже здогадувався, хто сюди їде, і від цієї думки ставало зовсім погано. Хоча, можливо, що це їхній сусід Даромир на