Аутсайдери - Олександр Шевченко

— Допоможіть!!! — закричав він щосили.

Щось голосно бабахнуло — схоже на постріл. Потім вікно на другому поверсі висадили геть, і якась жінка вилетіла крізь нього подібно до гумової ляльки. Ярина заклякла, побачивши це. Німа сцена тривала з півхвилини — вочевидь, опору ці істоти не чекали. Потім, забувши про автомобіль, із голосним, схожим на сирену виттям вона побігла до сходів. Але коли дісталася дверей, гримнув іще один постріл. Ярина-монстр важко завалилася на спину, і Даромир вийшов із будинку, переступивши через неї.

— Нічорта собі провінція, — пробурмотів він.

— Швидше! — скрикнув Максим, нахиляючись до водійських дверцят, щоб висмикнути блокування ручки. Він бачив, що жінка, яка випала з вікна, ворушиться й намагається підвестися. Даромир теж це помітив. Якщо їх не зупиняє навіть куля в голову, подумав він, то справи насправді кепські.

Він швиденько сів у машину, закинув кейс на заднє сидіння, а сам сів за кермо. Глянувши у дзеркальце, побачив, що створіння, сіпаючись, підвелося з асфальту, але людину тепер нагадувала хіба що його статура. Руки й голова перетворювалися на якусь безформну масу, змінюючись і вигинаючись.

— Хай їм грець, — буркнув Даромир. Вискнули колеса, BMW рвонув уперед, і хлопчик нарешті зміг перевести подих. Клятий будинок зникав удалині. Але поки вони не виїдуть із міста, розслаблятися зарано.

Даромир схилився над кермом, із подивом вдивляючись уперед.

— А це що таке?

Максим теж подивився. Сюрпризи тривали. Від центральної площі їм назустріч щодуху біг якийсь чоловік. За ним сунув натовп мешканців, неначе людська лавина; у повітрі лунали незрозумілі вигуки.

— Це ж письменник! — скрикнув хлопчик. Схоже, той теж устиг скуштувати неприємностей.

— Відчини задні дверцята, малий, — наказав Даромир. — І пристебни пас безпеки.

Письменник замахав до них руками, роблячи знак зупинитися. На його розчервонілому обличчі застиг вираз людини, яку замкнули в клітці з левом-людожером. Максим перехилився через спинку сидіння і смикнув ручку задніх дверей, потім перекинув через плече пасок безпеки. Губи без упину шепотіли молитву, бо врятувати їх могло тільки диво.

Даромир почав пригальмовувати, напружено спостерігаючи, як насувається маса людей (чи нелюдей?), наміри яких зараз навряд чи були такими ж привітними, як на початку. За мить письменник добіг до автомобіля і незграбно пірнув на сидіння, вигукнувши:

— Їдьте, заради Бога! Не дайте їм схопити мене!!

— Давіть їх! — і собі крикнув Максим.

Даромир не сперечався. Він натиснув на газ, і автомобіль стрибнув уперед, прямо в натовп. Перед очима промайнуло чиєсь перекошене обличчя, залишивши на лобовому склі павутиння тріщин із патьоками слизу, потім колеса на щось наїхали, і BMW затрусило, як необ’їжд-женого коня. Проскочили. Лишаючи позаду слід із кількох розчавлених тіл, машина вирвалася з живого заслону і знову торкнулася шинами асфальту.

— Туди! — залементував Максим. — До виїзду!

— Знаю я, — роздратовано кинув Даромир, обертаючи кермо. Симон озирнувся назад, витираючи спітніле чоло.

— Мама мія! — видихнув він захекано. — Це що, страшний сон Стівена Кінга? Сподіваюся, ви знаєте, що відбувається, бо я ні чорта не зрозумів…

— Вони не люди, — коротко відказав Максим. За вікном якраз пропливало кафе. Він повернув голову і глянув на провулок, що вів до автомобільного кладовища. Яків і Марія стояли там, тримаючись за руки, і супроводжували машину поглядами. Вони все ще посміхалися. Хлопчик відчув, як холоне у грудях, а на очі навертаються сльози.

— Зачекайте! — гукнув Симон, теж помітивши їх. — Хіба це не твій…

— Ні, — голос хлопчика був удавано спокійним. Він підніс долоню до рота й витер кров, що знову почала сочитися. — Вже ні. Мого батька більше немає.

— Якщо ви реаліст, то зараз саме час змінити свій кругозір, — сказав Даромир, звертаючись до письменника. — Бо такої чортівні я ще не бачив. Що з вами сталося?

— Мене запросили на святковий вечір, — розгублено мовив Симон. — Сказали, що на мою честь. А потім із ними щось почало відбуватися… Вони напали на мене!

— Пощастило, що врятувались, — Даромир продовжував стежити за дорогою.

Схоже, всі мешканці залишилися позаду. Праворуч з’явилася школа — отже, до виїзду лишається вже зовсім небагато.

— Але що вони хотіли? І хто вони?

— Давайте відкладемо запитання на потім. Точно скажу лише одне — це місце шкідливе для здоров’я… Що за дідько! — він різко натиснув на гальма.

За останнім поворотом, наскільки він пам’ятав, шлях мав заглиблюватися в ліс, ведучи геть із Ковильця. Але зараз вони вперлися у глухий кут — асфальтована дорога обривалася, неначе кимось відрубана, і далі була лише стіна лісу без жодного проїзду. Той сріблястий пам’ятник, який іще вчора зображував солдата з прапором у руках, перетворився на щось зовсім незрозуміле — тепер це була велетенська кругла маса, із якої стирчали дрібні руки, ноги та обличчя. Цей витвір хворої уяви стояв якраз між ними й деревами.

— Що це? — пробурмотів Симон спантеличено. Даромир не відповів. Він теж не вірив своїм очам. Вийшов з машини, зробив кілька кроків до монумента, збираючись перевірити на дотик, чи справді все так, як