Аутсайдери - Олександр Шевченко

Його перервали оплески. Почулося:

— Молодець!

— Ласкаво просимо!

Симон розгублено глянув на Метлуха, що стояв поруч, і той підбадьорливо йому моргнув. Він продовжив упевненіше:

— Справді, я почуваюся так, неначе потрапив у рідні краї, де провів усе життя. Спершу я подорожував у пошуках містечка, де міг би оселитися на якийсь час, відпочити від великого міста й набратися нових вражень. Але виявляється, що я знайшов набагато більше. І тому я думаю, що тепер залишуся у вас на довший термін — звісно, якщо ви не проти.

Знову оплески, ще триваліші. Слово взяв голова. Він підняв руку, закликаючи до тиші.

— То як, ковильці? — голосно запитав він у глядачів. — Приймемо пана Сича до нашого гурту?!

— Так!!! — вигукнули всі.

— Дозволимо йому стати одним із нас?!

— ТАК!!!

«Схоже на коронацію, — подумав Симон приголомшено. — Нічого собі поворот сюжету. Ось тепер він почесний громадянин Ковильця, селища міського типу, яке загубилося у чортзна-якій області, з усіма належними привілеями. Цікаво, чи дадуть якусь відзнаку на згадку?»

— Отже, переважна більшість, — усміхнувся Метлух. — Чули, Симоне? Поздоровляю.

— Дякую, — пробурмотів він.

— Може, у вас є запитання до пана Сича? — звернувся голова до присутніх. — Питайте, а тоді почнемо наш бенкет.

Питань було небагато. Чи подобається йому місто, чи пише він зараз книжку та чи не написав би він і про Ковилець. Симон коротко відповів усім, пообіцявши, що поміркує щодо останньої пропозиції.

— Справді, чудова ідея, — кивнув Метлух. — Гаразд, не будемо більше втомлювати пана Сича балачками — переходимо до гастрономічної частини нашої зустрічі!

Звідкілясь залунала приємна музика, і епіцентр святкування перекинувся до столів. Симонові відвели почесне місце у центрі, всі інші розмістилися по периметру, неприховано роздивляючись гостя. Від цих поглядів йому було досить ніяково, і він перемкнув увагу на те, що було на столах. У цьому плані організатори попереднього вечора були осоромлені — таке розмаїття страв не на кожному весіллі зустрінеш. М’ясні й овочеві салати й закуски, домашні ковбаси та консервація… З рівними інтервалами були вишикувані пляшки із червоним вином і «казенкою». Він замислено подивився на блискучу півлітру, що стояла якраз перед ним. Поки він її споглядав, голова, який зайняв місце поруч із літератором, наповнив його чарку із сусідньої пляшки.

— Давайте, пане Сич, за ваш приїзд!

Симон збирався було відмовитися, але подумав, що мешканці сприймуть це за образу. Він згадав обіцянку, яку дав собі. Знову доведеться її порушити… Але цього разу хоч можна було виправдатися перед самим собою, що порушує її не з власної вини. Та й не буде ж він напиватися? Минулого разу він наробив дурниць через свій складний характер і погану компанію. Але зараз компанія була просто-таки чудова. Нікому з цих людей він не збирався трощити посуд на голові, та й узагалі, трошки випити не завадить. Усі присутні вже наповнили свої келихи, очікуючи його слова. Симон зважився й підняв чарку:

— За вас і за ваше місто.

Під схвальний гомін він проковтнув пекучу рідину і скривився, коли вона обпалила горлянку і вибухнула у шлунку хвилею тепла. Здається, всі були задоволені — письменник, котрий знає, як поводитися з чарчиною, не може бути поганим письменником. Застукотіли ложки й вилки, і бенкет увійшов у фазу закушування.

Через якийсь час публіка почала відходити від столів і кружляти навколо Симона, намагаючись доторкнутися до нього, поплескати по плечу або й перекинутися словом. До того часу його третя чарка благополучно приєдналася до двох попередніх, і він заходився виливати свою підживлену благодушність на присутніх. Насолоджуючись солодким туманом у голові, Симон безперервно сипав компліменти Ковильцю, який зараз видавався ще привабливішим, та ділився з усіма планами на майбутнє. А чому б, чорт забирай, справді не написати про це містечко у своїй повісті? На тих двадцяти восьми сторінках ще не змальоване місце дії, то хай він провалиться крізь землю, якщо не опише там цей райський куток! Це найменше, чим він може віддячити мешканцям. Його співбесідники кивали з розумінням, неначе прекрасно знали, що таке фабула й сюжетна лінія, та погоджувалися, що селище у них і справді незвичайне.

— Так, пане Сич, — казали вони. — Ви тепер станете одним із нас і побачите, наскільки це гарно…

Після кожної такої розмови в його пальці встромляли наповнену до країв чарку, і він хвацько осушував кожну. Хай бачать, що він теж мужик, а не просто якийсь там белетрист.

Згодом, вештаючись по фойє з усмішкою Мони Лізи й тарілкою недоїденого салату в руках, Симон усе ж зрозумів, що хильнув зайвого. Мелодія, що лунала у вухах, почала здаватися нескінченною, і він замислився, скільки ж часу тут провів. А ще — сміх та й годі… в очах оточуючих він більше не бачив зіниць — як казали в одному фільмі, «надо меньше пить». Тепер їхні очі були білими та виряченими, як у смажених карасів. Він подумав, чи не виправить іще одна порція горілки цей зоровий дефект, але після деяких вагань вирішив, що переборщувати не варто. Краще піти додому й