Від долі не втечеш - Аріна Спел
Я злий. Навіть не так. Я в ярості. Стою під дверима, що гримнула прямо перед моїм носом і розриваюся між бажанням вибити їх до бісової матері і піти геть.
Обираю останній варіант, бо здоровий глузд якимось дивом не покинув мене. Треба перевести подих. Прийти до тями.
Спустився вниз. Відшукав бренді, налив собі повний келих. Це ж треба. В голові не вкладається. Відкинути мене. Мене. Найбажанішого чоловіка. Та дівчата ладні в чергу ставати. А ця. Навмисно приховала свій запах і відштовхувала.
Вона сподобалась мені одразу. Тільки но побачив. Гарна. В моєму смаку. Тендітна брюнетка, з пухкими губами й великими, шоколадними очима. Мені б ще тоді задуматися, зачепитися за думку, що час від часу зʼявлялася. Ну не вʼяжеться її погляд з поведінкою.
Вона теревенили без зупинки, несла маячню, вішалася на Крістофера. Ще й запах, якийсь дратівливий. Та пораз я ловив на собі її погляд, зовсім інакший. Незрозумілий. Тоді.
А вона, виявляється, моя істина пара. Явища рідкісне, але не в нашій сім’ї. Нам, Візортам, везло як потопельникам. Кожного приклало цією вдачею. І хоч би одна нормальна трапилась. Ні. Нащо. Тримайте навіжених, одну кращу за іншу. Ось і братик отримав, мою , між іншим, хоч і фіктивну наречену. А я мав на неї плани. Мав, ключове слово. Бо після того, як Крістофер зізнався хто вона йому, звісно відступив. А ще й коли запах бузку увірвався в мої легені, взагалі забув про все. І про всіх.
Це ж треба, ховати від мене свій запах. Як і додумалась. А головне, чому? Цього ніяк не збагну.
Коли ми тільки приїхали в будинок, я ще вагався. Нічого така, ця Іріс, може й скоротаю з нею нічку. Але її тра-та-та без зупинки врешті переконало мене відступити. Це ж потім яка морока буде відчепитися . Не варте воно того. Образилась. Сльози на очах. Це тепер розумію, яка артистка, а тоді докори сумління перемогли. Запросив на прогулянку, як вибачення.
Ми йшли, я дивився на неї і розумів, що подобається, по при все. Є щось таке, що чіпляє. Може ну його, будь що буде. Потім якось викручусь. А далі. Далі я пропав.
Бачу як обертається. Не тримає рівновагу. Намагаюсь схопити, та все що встигаю, вхопити ланцюжок, який обривається й залишається в моїй долоні.
Вона шубовсає в воду. А я стою на березі, не в силі поворухнутися. Запах бузку, такий насичений і пʼянкий знерухомлює . Дивлюся на кулон. Розумію для чого він. Пазли швиденько складаються в голові.
О, де й поділася мила й наївна дурепа. Нема її . В воді , мабуть, розчинилася. Впала в озеро одна, а видерлася, ігноруючи мою допомогу, геть інша.
-Я вимагаю пояснень.- ледь видавив з себе. Бо стримувався щосили, щоб не вхопити і не струснути щосили. А потім поцілувати. А потім...
Та хто мені дасть ті пояснення, вона точно ні. Навіть не намагається. Натякнула на мої походеньки. Та що в тому такого? Я ж чоловік. Маю повне право. Чого-чого, а ревнощів не потерплю. Сам ніколи таким не страждав і іншим не дозволяв .
Краще б я вкусив себе за язик, перш ніж подумати таке. Бо тільки но почув, що за неї є кому постояти, враз скипів. За лікоть перехопив. Цей доторк був ще одним цвяхом у мою труну. Злість, роздратування і збудження. Убивчий коктейль, я вам скажу.
Тому зараз і міряю кімнату широкими кроками. Пʼю, здається третю склянку. Дихаю глибоко. Згадую всі відомі мені практики з заспокоєння. Врешті достукався таки до розуму й прийняв рішення обговорити все з ранку. Він мудріший за вечір, як не крути.
Вертівся в ліжку й ніяк не міг заспокоїтися. Не знаю навіть, як вищим силам прийшло на думку поєднати нас, але вдіяти з цим вже нічого не можна. Вона ідеальна пара для мене, матір для моїх нащадків. Від цього ніде не подітися. Значить доведеться одружитися. Порадую її цим. Може заспокоїться хоч трошки.
