В тіні янгола смерті - Тарас Завітайло

Водяник був явно в гуморі, чого не можна було сказати про козаків. Андрій скакав мовчки, а Бородавка супився і час від часу щось тихо бурмотів у вуса.

— Чого це ви? — здивовано вигукнув Никодим. — Понадувались, як воші на морозі! Не на похорони ж їдемо!

— Шиї нам добряче намилять, якщо гетьман на Січі, — відповів Бородавка. — Ох і розпече ж він нас!

— За що? — вигукнув Никодим, перекрикуючи шум вітру та гул кінських копит.

— Козаки без його відома на море ходили, — відповів Андрій. — І хоч не гетьман над нами голова, а рада військова, але у воєнний час і кошовий, і гетьман мають владу над козаками, а зараз батько Петро є для нас і те, і інше. Отож готуйте хлопці шиї! А що наказному голови не зносити, так це вже точно!

Козаки під’їжджали з боку поля, уже виднілися січові будівлі Чортомлика. Вершники стишили хід. Рада збиралася в полі, козаків з’їхалося чимало, виднілися бунчуки і хоругви. Публіка була досить різномаста, в основному голота: латані сорочки та потерті шаровари. Старшина стояв у стороні, і ще здалеку Андрій з Бородавкою помітили, що немає наказного Шапки, але й гетьмана також не було. Козаки і водяник, спішившись, стриножили коней.

— Здоров був, Степане! — крикнули відразу кілька козаків, звертаючись до старого характерника, що свідчило про його авторитет серед козаків. Бородавка поклонився. Деякі з козаків упізнали Никодима й помахали йому шапками.

— О! Кацап! Здоров!

Никодим посміхнувся.

— А де Колій? — крикнув він козакам.

— Тут я, тут! — вигукнув Іван і, працюючи ліктями, став пробиратися крізь юрбу до водяника.

— Радий тебе бачити, Никодиме!

Козак і водяник обнялися.

Слідом за Іваном підійшов Дорош і, скинувши шапку, привітався.

— Такі-от справи, братчики! Гетьман гінця надіслав, похід буде! — звернувся він до новоприбулих.

— А сам що ж не приїхав? — запитав Бородавка.

— У Києві справи мають, але гонець сказав, що гетьман був у гніві великому через похід наш останній. Шапка більше не наказний.

— А старшина? — запитав Андрій.

— Старшина була проти походу, — відповів отаман, — залишилася.

Бородавка тим часом спілкувався зі старим козаком Швайкою.

— А який чорт Явтуха смикнув у похід іти? Пень старий! Сидів би собі у своєму зимівнику, борті доглядав! Свирид його ледь живого до Гапки Андрієвої в Очеретянку привіз.

Швайка лише зітхнув.

— А Бог його знає! Живий, кажеш? А ми вже думали, амінь козаку…

— Кепсько йому, правда, але живий, — відповів Бородавка.

І тут Степан побачив, що до старшини підійшли із десяток людей, одягнених на кшталт запорожців, але чуби їх щойно почали відростати, та й вуса були зовсім коротенькі.

Швайка перехопив його погляд.

— Помаки, — кивнув він, — із Синопа.

Бородавка сплюнув.

— Заради задоволення, нещасні, віру батьківську зрадили.

— Вони, Степане, сорок невільників з неволі агорянської привели, і гріх свій ще спокутують сповна. Буде похід на Синоп.

Очі Бородавки округлилися. Здається, це трохи розвеселило Бородавку.

— Ов! Це діло! Синоп, місто коханців! Тримайся, Анатоліє!

Вдарили литаври, і гул над козацькими гуртами стих. Уперед вийшов головний писар Війська Запорізького Петро Буздиган.

— Військо Запорізьке! — голосно крикнув писар. — Батько наш, гетьман Петро Сагайдачний, пошли йому Боже здоров’я на многая літ, прислав гінця свого!

Від старшин відокремився молодий, пристойно вбраний козак, стрижений «під макітру», з пергаментом у руці.

— Говори, козаче, — звернувся до нього Буздиган, — що велів передати тобі гетьман!

Козак прокашлявся і розгорнув пергамент.

— Славному Війську Низовому чолом б’ю! Дійшов слух до мене, матері вашій ковінька, що ходили ви, діти мої, походом на Чорне море без відома мого і сорому там набралися великого! Знаю напевне, що виною сьому є наказний отаман Іван Шапка, поставлений мною на час моєї відсутності на Січі-матінці. Владою, даною мені Радою військовою, велю Шапку гнати з наказного в три шиї і киями дурня побити, яких приписую не менш тридцяти. Шлю з гінцем своїм десять помаків із Синопа, оскільки місто це взяти велю, щоб повернути славу козацьку. Також відправляю з гінцем сим жалування Війську Запорізькому в розмірі трьох тисяч злотих на потреби військові.

Нового наказного, з Божою допомогою, нехай вибере Рада військова.

Під сим підписуюся: Кошовий отаман Війська Запорізького і Гетьман всія України Петро Сагайдачний.

Щойно гонець опустив руку з пергаментом, як пішов гул по рядах козацьких — гул схвалення. А кілька козаків тим часом уже тягли Шапку, блідого, як стіна. Але козаки лише