Гобіт, або Туди і звідти - Джон Рональд Руел Толкін
— Усі питання по черзі – й усі після вечері! Я не мав у роті ні ріски від самого сніданку.
Нарешті Ґандальф відсунув од себе тарілку та глечик – він з’їв аж два короваї (щедро присмачені маслом, медом і ряжанкою) й випив принаймні кварту медового напою – і дістав свою люльку.
— Спершу я відповім на друге питання, — сказав він. — Але сили небесні! Яке чудове місце для пускання диму кільцями!
І справді, тривалий час вони нічого не могли з нього витягнути – такий він був заклопотаний: знай пускав собі димові кільця, що облітали довкола стовпів, змінював на всі лади їхні форму та колір, а насамкінець примушував їх вилітати з зали крізь отвір у покрівлі й наздоганяти одне одного на даху. Збоку ці кільця, мабуть, виглядали дуже дивно, вихоплюючись одне за одним у повітря, – зелені, блакитні, червоні, сріблясто-сірі, жовті, білі, великі та маленькі; маленькі прослизали крізь великі, з’єднувались у вісімки й відлітали вдалечінь, ніби пташині зграї.
— Я розуміюся на ведмежих слідах, — промовив він нарешті. — Цієї ночі тут, надворі, певно, були чергові ведмежі сходини. Я відразу збагнув, що Беорн не міг сам так наслідити: слідів було надто багато, та ще й різної величини. Я б сказав, що там були маленькі ведмедики та великі ведмеді, звичайні ведмеді та просто гігантські, – й усі вони танцювали від смерку майже до самого світанку. Вони зійшлися мало не зусібіч, от тільки жоден не спустився з гір – із заходу, з-за річки. У той бік вела лише одна вервечка слідів – ніхто не прийшов звідти, але хтось туди пішов. Я простежив ці сліди аж до Візкаменя. Вони вели до річки, просто у воду, але я не став переправлятися на той бік – там було надто глибоко і течія під скелею надто сильна. Як ви пам’ятаєте, з цього берега досить легко дістатися до Візкаменя через кам’яний брід, але по той бік Візкаменя з води стримить скеля, круг якої вирує нурт. Мені довелося пройти не одну милю, перш ніж я знайшов місце, де річка була досить вузькою та мілкою, щоб я міг перетнути її вбрід і вплав, а тоді не одну милю вертатися назад, аби знову напасти на слід. На той час було вже запізно, щоб заходити надто далеко. Сліди вели простісінько до соснових борів на східному схилі Імлистих Гір, де передучора вночі ми мали маленьку милу вечірку з варґами. Тепер, гадаю, я відповів і на ваше перше питання, — закінчив Ґандальф, а потім довгенько сидів мовчки.
Більбо здалося, що він розуміє, до чого хилить чарівник.
— Що ж нам робити, якщо він приведе сюди варґів і ґоблінів? — скрикнув він. — Нас усіх переловлять і переб’ють! Наскільки я пригадую, ви казали, що він не товаришує з ними.
— Так, казав. Але не будь дурним! Іди краще спати – твої мізки вже геть сонні.
Гобіт і справді почувався геть розбитим – і, оскільки робити було нічого, вклався в постіль. Під спів ґномів він задрімав, а думки про Беорна все одно лізли в його маленьку голівку: йому наснилися сотні чорних ведмедів, які повільно й тяжко кружляли і кружляли в танці на освітленому місяцем подвір’ї. Він прокинувся, коли всі ще спали, і знову почув те саме шкрябання, гупання, сопіння та гарчання, що й минулої ночі.
На ранок їх усіх побудив сам Беорн.
— А, ви ще тут! — гукнув він.
Тоді підхопив гобіта за барки і розреготався:
— Бачу, тебе ще не з’їли ні варґи, ні ґобліни, ні злі ведмеді! — І він украй нешанобливо тицьнув пальцем панові Торбину в камізельку. — Здоба й медок – і знов погладшав пампушок, — скаламбурив він. — Ходи сюди – отримаєш іще!
І всі пішли за ним снідати. Цього разу Беорн був дуже веселий: він справді був у напрочуд доброму гуморі й смішив їх різними кумедними історіями. їм не довелося довго сушити голову, де він пропадав і чому він до них такий ласкавий, бо господар розповів про все сам. Беорн побував за річкою, в горах, – звісно, у ведмежій подобі, – й упорався, як бачите, досить швидко. Побачивши випалену вовчу галявину, він відразу пересвідчився, що принаймні частина їхньої історії – правда. Але пересвідчився він не лише в цьому: він упіймав одного варґа й одного Ґобліна, які блукали лісами, і довідався від них, що ґоблінські патрулі разом із варґами досі вистежують ґномів – несамовито розлючені вбивством Верховного Ґобліна, а також попеченим носом вовка-вожака та загибеллю багатьох його найближчих поплічників, які знайшли свій кінець у полум’ї пожежі, влаштованої чарівником. Це все, що вони розповіли Беорнові, коли він їх допитав, але він здогадувався», що злі сили зараз розворушились і що невдовзі на прилеглі до г|р землі буде спрямовано великий набіг усієї ґоблінської армії разом із вовками-союзниками, щоб схопити ґномів і помститися людям та всім живим істотам у цих околицях – усім, хто, на думку ґоблінів, міг їх переховувати.
— Ота ваша історія – добра історія, — сказав Беорн, — але вона подобається мені ще більше тепер, коли я переконався, що вона правдива. Ви маєте пробачити мені, що я не повірив вам на слово. Якби ви жили на узграниччі Морок-лісу, то не вірили б на слово нікому, кого б не знали як облупленого. Власне, можу лишень сказати, що я чимскоріш поспішив додому, аби переконатися, що ви у безпеці, й запропонувати вам посильну допомогу. Тепер я буду кращої думки про ґномів. Убити Верховного Ґобліна, самого Верховного Ґобліна! — і він зловтішно пирснув собі під ніс.
— А що ви зробили з тим ґобліном і варґом? — раптом спитав Більбо.
— Ходи за мною і побачиш! — відказав Беорн і повів його за будинок.
Ґоблінова голова стирчала спереду на воротах, а варґову шкуру було прицвяховано до дерева відразу за ворітьми. Беорн був лютий до ворогів. Але зараз він був їхнім другом, і Ґандальф вирішив, що найкраще – розповісти йому всю їхню історію від самого початку, повідомивши й про мету їхньої подорожі, щоб вони могли отримати ту допомогу, яку він у змозі запропонувати.
І ось що Беорн їм пообіцяв. Він дасть кожному поні, а Ґандальфові – коня, щоб дістатися до лісу, і нав’ючить їх харчами, яких за економного споживання мусить вистачити на кілька тижнів, спакувавши все так, аби неважко було везти: горіхи, борошно, щільно закриті глечики з сушеними фруктами, червоні глиняні горнятка з медом і тістечка