Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
Кількість північан значно зросла в час миру, принесеного владою Ґондору. Королі мали прихильність до них, бо ті з-поміж простих людей були найближчі до дунаданів вони переважно були нащадками тих народів, від яких походили старі едайни); і королі віддали їм незаймані землі за Андуїном на південь від Великого Зеленого Лісу, доручивши захищати Ґондор від людей Сходу. У давнину східняни нападали переважно з рівнини між Внутрішнім морем і Горілими Горами.
У дні Нармасіла І ті набіги відновилися, хоча спершу невеликими силами; та регентові стало відомо, що північани не завжди вірні Ґондору, деякі з них готові були приєднатися до військ східнян, чи то через жадобу до здобичі, чи через ворожнечу між князями. Тому року 1248 Міналкар очолив велике військо й між Рованіоном і Внутрішнім морем розбив велику армію східнян і зруйнував усі їхні табори та поселення на схід від Моря. Після цього він прибрав ім'я Ромендасіла.
Повернувшись, Ромендасіл укріпив західний берег Андуїну, аж до місця впадіння Світлої, та заборонив чужинцям спускатися Рікою вниз до Емін-Муїлу. Саме він звів стовпи Арґоната при вході до Нен-Гітоель. Але оскільки йому були потрібні люди й він прагнув посилити союз між Ґондором і північанами, то прийняв багатьох із них до себе на службу, а декому навіть подарував високі чини у власному війську.
Особливу прихильність Ромендасіла мав Відуґавія, який допомогав йому у війні. Він називав себе королем Рованіону і був справді наймогутнішим із північних князів, хоча його власні володіння вміщувалися між Зеленим Лісом і рікою Келдуїн[19]. Року 1250 Ромендасіл послав свого сина Валакара пожити якийсь час разом із Відуґавією, вивчити мову, звичаї та прагнення північан. Але Валакар перевершив задуми батька. Він полюбив північні землі та їхній народ і одружився з Відумаві, донькою Відуґавії. Повернувся він через кілька років. Згодом той шлюб став причиною міжусобної війни.
«Адже високі люди Ґондору вже скоса поглядали на північан; а те, що спадкоємець корони чи син короля одружується з дівчиною меншого або іншого народу, було взагалі нечувано. Коли король Валакар постарів, у південних провінціях спалахнуло повстання. Королева ж, хоч і була прекрасною та благородною жінкою, однак вік мала недовгий, згідно з долею простих людей, і дунадани боялися, що вік її дітей буде такий самий, і це позбавить їх величі королів людей. Вони також не захотіли визнати володарем її сина, котрий, хоч і називався Елдакар, був народжений в іншій країні й у юності носив ім'я народу своєї матері, Вінітарія.
Тому, коли Елдакар прийняв правління від батька, в Ґондорі спалахнула війна. Однак Елдакар не збирався легко віддавати владу. Його ґондорська кров змішалася з відважним духом північан. Він був гарний та мужній і старішав не швидше за його батька. Коли заколотники під орудою інших спадкоємців короля піднялися проти нього, він протистояв їм, доки йому вистачало сили. Урешті-решт, його взяли в облогу в Осґіліаті; облога була тривала, поки голод і великі сили повстанців не примусили Елдакара покинути палаюче місто. У цій облозі у вогні була зруйнована Вежа Осґіліата, і палантир був назавжди загублений у ріці.
Однак Елдакар вислизнув од ворогів і пішов на північ, до його рідного народу в Рованіоні. Там до нього приєдналися не тільки північани, котрі були на службі в Ґондору, але і дунадани з північних областей королівства. Багато дунаданів почали шанувати Елдакара, а ще більше — ненавидіти його суперника. А ним був Кастамир, онук Калімехтара, молодшого брата Ромендасіла ІІ. Попри те, що він був найближчим спадкоємцем корони, ще й більшість повсталих була на його боці; бо він був капітаном кораблів, і його підтримували люди узбережжя та великих гаваней Пеларґіра й Умбару.
Кастамир, сівши на трон, невдовзі проявив себе як зарозумілий і неблагородний правитель. Він був жорстоким, що і виявилося при облозі Осґіліата. Узявши в полон Орненділа, сина Елдакара, Кастамир прирік його на страту; і кровопролиття, і руйнування, які відбувались у місті за його наказом, набагато перевищували воєнну необхідність. Це пам'ятали в Мінас-Анорі та в Ітілієні; і Кастамир швидко втратив довіру народу, коли стало зрозуміло, що його не цікавить земля Ґондору, а піклується він тільки про флот і збирається перенести королівський трон до Пеларґіра.
Отож, він був королем десять років, аж поки Елдакар, обравши сприятливий час, не повернувся з великим військом із півночі, і народ із Каленардону, Анорієну й Ітілієну приєднався до нього. У Лебенніні, біля Переправи Еруї, відбулася битва, в якій пролилося багато найкращої крові Ґондору. Сам Елдакар убив Кастамира у двобої, помстившись і за Орненділа; однак синам Кастамира вдалось урятуватись і вони разом із родичами, друзями та флотом іще довго утримували Пеларґір.
Коли вони зібрали там деякі сили (Елдакар не мав кораблів, аби взяти Пеларґір в облогу з моря), то по воді перебралися до Умбару. Там вони влаштували притулок для всіх ворогів короля — володіння, непідлегле короні. Умбар був у стані війни з Ґондором багато років — загроза узбережжю й усім морським шляхам. До часів Елессара він не був підкорений; а регіон Південного Ґондору став причиною суперечок між корсарами та королями».
«Втрата Умбару була відчутною для Ґондору не тільки тому, що королівство зменшилося на півдні та його укріплення проти гарадців ослабли, але і через те, що саме тут висадився та знищив могутність Саурона Ар-Фаразон Золотий, останній король Нуменору. І хоча потім знову прийшло велике зло, навіть послідовники Еленділа з гордістю пригадували прихід із Моря великого війська Ар-Фаразона; і на пам'ять про цю подію на найвищому пагорбі над Гаванню встановили величезну білу колону. На її вершині була кришталева куля, яка вбирала світло Сонця та Місяця і сяяла, мов яскрава зірка, яку в гарну погоду можна було побачити навіть із берегів Ґондору чи з моря на заході. Так пам'ятник і стояв, аж до другого відродження Саурона, а тоді Умбар підпав під владу його слуг і пам'ятник його приниження був знищений».
Після повернення Елдакара дунадани королівського дому й інших родів усе частіше змішувалися з родами простих людей. Адже багато великих полягло в міжусобицях; до того ж Елдакар виявляв прихильність до північан, котрі допомогли йому повернути корону, і Ґондор наводнили численні вихідці з Рованіону.
Спершу змішування не пришвидшувало занепаду дунаданів, як цього боялись; однак занепад повільно, але тривав, як і раніше. Адже, без сумніву, це було зумовлено перш за все самим Середзем'ям і повільним втрачанням дарів нуменорців після падіння Зоряної
