Гонихмарник - Дарунок Корній
— Слухай, Аліно! Не хочеш подивитися кіно? — перериває запитанням плин думок Петро.
Це що, відповідь на її філософську маячню? Не схоже. Це робиться без затинання, досить спокійним тоном, без вивертів, як у Кажана.
— Петро, ти ж знаєш моє шанобливе ставлення до кіно й мої приємні спогади про це.
— Ти просто дивилася неправильні фільми чи невірно дивилася. Ти ж читаєш не все підряд? Ану йди сюди? Йди-йди.
Аліна підходить до хлопця. Той простягає їй розкриту книжку:
— Читай! Бери-бери читай!
— Генерація непередбачених випадкових чисел за допомогою комп'ютера є надзвичайно складним процесом, оскільки алгоритмічно майже неможливо домогтися дійсно випадкової послідовності. Знаючи деякі закономірності генератора випадкових чисел, ключ теоретично можна підібрати, а повідомлення — розшифрувати. У світі квантових часток випадкові послідовності згенерувати набагато простіше.
— Хоч щось зрозуміла? — усміхаючись, перепитує Петро. Аліна хитає заперечливо головою. — Тепер читай це.
Він забирає з її рук цю дивну книжку з незрозумілими термінами і запихає натомість іншу, вже розкриту. Аліна слухняно починає читати:
— Я радо йду у твій полон, в зіниці звабливі і темні. Із човників твоїх долонь стікає сонця мед на мене. І виростає маєво густе, ростуть над нами дивні трави. І пахнеш ти, як синій степ, омитий свіжими вітрами…
— Досить. Що тобі було цікавішим і ближчим, навіть не питаю. Ти, Аліно, читала, тобто дивилася не ті книги, тобто фільми.
— Добре. Здивуй мене! — несподівано легко погоджується на експеримент Аліна.
І він її таки здивував.
Випадок змінює життя людини. Те, що видавалося головним, стає другорядним, вторинним. Усе перевертає з ніг на голову випадок. Чи справді таким випадковим є той випадок?
Колишній редактор глянцевого журналу «ЕІІе» 43-річний чолов'яга Жан Домінік після автомобільної аварії повністю паралізований. Єдине, що він у силі зробити, зімкнути ліву повіку. Підморгуючи нею, він говорить «так» чи «ні», коли медсестра називає потрібну букву. Перші слова, «надиктовані» Жаном: «Я хочу померти». Медсестра відповідає йому:
— Як ви можете? За вас стільки людей молиться…
По обличчі Аліни течуть сльози.
Ось так, кліпаючи одним оком, Жан Домінік написав книгу про себе теперішнього і про світи, які, можливо, існують тільки в його мареннях.
— Яв скафандрі, я ніби в скафандрі дуже глибоко під водою, не в стані навіть поворухнутися…
— Та для мене ти став метеликом! Метеликом!
Фільм «Скафандр і метелик» закінчився. На екрані телевізора в квартирі Петра побігли прощальні титри і продовжувала звучати музика. Вони тихо сидять. Петро боїться сполохати Аліну. Він знає, що вона зараз переживає. Він переживав щось подібне також, коли дивився фільм уперше.
Аліна встає з підлоги і мовчки йде додому.
Заходить до себе в майстерню. Вона паралізована, мов Жан Домінік, тільки ізсередини. Дівчина не вмикає світло, підходить до свого ліжка, лягає на нього і дивиться на небо через розшторене та навстіж розчинене вікно. По її обличчі тече вода, то озера очей вийшли з берегів, і вона, мов той сильний француз, дивиться на зорі через морські бризки сліз. Все марнота марнот. І тільки там, усередині нас, де літає метелик душі, ми справжні, яким би важким не був для нас той скафандр, у який закутує нас життя або який інколи ми з доброї волі зодягаємо на себе, не в змозі ні поворухнутися, ні відповісти. І тільки одиниці в таких обставинах не складають зброї, а продовжують боротися, навіть втішатися життям, відповідаючи на тягар сталі скафандра помахом крила прекрасного метелика. Аліна засинає, і сниться їй не вежа, ні. Тільки не сьогодні. Сниться море під час припливу, недбалі перегони устриць, чарівна країна на маленькому острові посеред океану з червоно-білим маяком посередині. І мешкають там лишень метелики. Світ мрій метелика!
Вранці на підвіконні її ждав зів'ялий букет ромашок. Навіть не доторкнулась до них. Потім, все потім. Взула кеди
і на ранкову пробіжку, наввипередки із собою, зі світом, провітрити душу.
Коли повернулася до майстерні, ще в коридорі почула набридливе голосіння свого мобільного. Телефонувала мама, п'ять пропущених дзвінків. Голос був переляканий і дуже стривожений. Нашвидкуруч прийняла душ, навіть не попила кави й побігла додому. Мама просила терміново приїхати. Аліна не розпитувала. Щось трапилось.
Двері відчинила мама, ніби ждала її під дверима. Мовчки ввійшла, цмокнувши маму в щічку. Зайшла у вітальню, звідки лунали доволі знайомі голоси. Стояла ошелешена. Посеред вітальні в м'якому кріслі сиділа гарна мила дівчина. Господи, це ж Марта. Поруч із нею її мама Агнеса Петрівна, тримає руку на плечі доньки.
— Мартуська! Мартушка! Мартушенція! Сонце! — Аліна кидається на шию подрузі. Міцно обнімаючи її, а та у відповідь починає схлипувати.
Плачем наповнюється вся кімната. Аліна відступає вбік. Вона нічого не розуміє — плаче Марта, плаче пані Агнеса, плаче мама. Марта міцно вчепилася в Аліну обома своїми руками, щоб та раптом не надумала вирватися й утекти від цього хаосу, у який тільки-но потрапила.
— Алінко, я осліпла, — нарешті крізь сльози вичавлює Марта. — Ми можемо з Аліною поговорити віч-на-віч?
Голову тримає опущеною, ніби боїться, що сказане нею може ранити чи вбити.
— Ай справді, Агнесо, хай дівчата побалакають. Ідемо на кухню. Поснідаєте, поп'ємо чайку. Пригадуєте мій чай? Ото останнього разу з Карпат таких духмяних трав привезла, що…
Голос Ірини лунає вже з коридору, слідом за нею, ніби трішки змаліла й постаріла, плентається пані Агнеса.
Дівчата залишаються самі. Марта продовжує тримати руку Аліни. Аліна всідається на підлогу, прямісінько в ногах Марти.
Знизу вгору дивиться на принишклу подругу, яка сидить, стуливши докупи повіки очей.
Нарешті Марта порушує мовчанку. Аліна нічогісінько не розуміє.
— Пам'ятаєш, колись малими ми бавилися в гру.
