Гонихмарник - Дарунок Корній
Телефонні розмови? Аліна відчувала — Марта насилу їй відповідає, нав'язуватися ж не хотіла. Тепер лишень дзвінки на Новий рік, дні народження, Паску та Різдво. А віднедавна ще й поштівки з усього світу від Марти. То з Лос-Анджелеса, то з Берліна, Токіо, Каїр, Мадрид… Мандрує дівчина разом із батьками. Щасливиця! У листівці завжди одне й те ж: «Люба подруго! Привіт із Токіо! Ми перебуваємо тут уже пару днів. Пам'ятаю й люблю. Гарно, цікаво. При зустрічі розповім більше. Твоя Мартушка». Так жартома Аліна називала Марту, а для Марти вона — Лінушка. Написано ніби поспіхом, літери стрибають врізнобіч. Та коли воно буде оте — «при зустрічі»?
Аліна розчиняє навстіж вікно. Набирає повні груди міського львівського повітря. Дихає ранковою свіжістю, ще не зовсім змарнованою пекучим літнім сонцем. Дахи, антени, люди внизу, мов дрібна комашня, й Аліна на дахівці світу, мов Бог. Ото занесло!
Є сьогодні настрій іти на етюди. У парку зараз чудово, тільки самій якось моторошно після недавніх паркових пригод. Та не обов'язково забрідати на стежки чи бокові алеї. Є натхнення, то мусить іти, а то воно замордує. «А що? І піду!» Зібралася. Дорогою зустріла Петра.
— Привіт, Аліно! — той аж засяяв, побачивши її.
— Привіт, сусіде! Де твій кіт? — ввічливо перепитала Аліна.
— Кіт? А… Та з мамою поїхав на дачу, до джмеликів у гості. Ти на етюди?
— Угу! — Аліна поправляє перекинутий через плече надто завеликий для такої мініатюрної дівчини етюдник, який вперто зісковзує з її худенького плеча.
— Можна з тобою? — обережно питає хлопець.
У словах немає ніяких підводних течій. В очах лише запитання і все:
— Можна, чому б ні.
— Тоді зачекай хвильку. Я тільки-но з магазину. — Петро киває на повні торби, — занесу це і рушимо. Може, зайдеш?
— Ні! Я тебе ліпше внизу почекаю.
Аліна чимчикує сходами додолу, не кваплячись. От і добре, маєш компанію. Внизу біля під'їзду на лавках незмінно чергують бабуні-солодуні.
— Доброго дня! — чемно вітається Аліна.
— Доброго дня, дитинко! Доброго дня! — по черзі відповідає кожна з бабусь, вдавано улесливо киваючи головою, ніби це саме до неї, а не до всіх вкупі адресовано це привітання.
«Зараз почнуть обговорювати колір мого волосся або надто зелену футболку. От халепа, слід зайти за гаражі й там зачекати Петра, а то побачать нас разом і почнеться».
Аліні насправді начхати, що про неї теревенили ці старі монстрячки. «Та вона йому не пара! Та шо то за мода. Та вона точно наркоманка…» Аліна поспіхом заходить за гаражі. Притуляється спиною до одного з них. Тут затінок, навіть приємно. А що буде вдень, коли о дев'ятій так шкварить? За мить з'являється захеканий Петро з наплечником. Мовчки забирає у неї етюдник, і вони чимчикують у бік парку.
Через сто метрів несподівано натикаються на Кажана. Той тримає перед собою пакунок, очевидно, іде з магазину. Несподівано зупиняється прямісінько перед Аліною: — Привіт, сусідко!
Аліна обходить хлопця, як випадкову перешкоду, недбало кидаючи через плече:
— Привіт!
Петро озирається на незнайомця. Кажан стоїть, мов вкопаний, притуляючи до себе пакет, і розгублено дивиться їм услід.
— Хто це? Сусід батьків? — питає Петро.
— Знайомий, — відповідає Аліна, їй не хочеться говорити з Петром про Кажана, зовсім не хочеться.
У парку знайшли недалечко від центральної алеї гарну місцину. Висока крислата модрина і дві маленькі в'юнкі білочки на ній. Щоб не сполохати, не підходили надто близько. Аліна мовчки малює. Петро позаду неї стелить вийнятий із наплечника хідник. Бере в руки книжку. «Квантова механіка» — написано на обкладинці. «Або темний ліс», — жартує Аліна. І ось так вони спілкуються, мовчки. Аліна відчуває, що Петро не читає. Дивиться, як вона малює. Дивно, але це її не дратує. Аліні навіть подобається. Бо коли вона лишень раз озирнулася, то побачила шалено-здивовані очі Петра з напіввідкритим ротом. «Квантова фізика» дрімала поруч у траві. Аліна лишень посміхнулася сама до себе. Пізніше Петро сказав Аліні:
— Відчув себе малою дитиною, яка вперше побачила море — таке безмежне й красиве. Не знав, що то так прекрасно — мати талант.
— Кожен має талант, — говорить Аліна.
— Я не маю, — журно відповідає Петро.
— Неправда. Ти хороша людина. Це неабиякий талант! — хлопець скептично посміхається. — До того ж, ти — гарний програміст, наскільки мені відомо. А я вмію на комп'ютері лише зайти в Інтернет, включити й виключити.
Вони сидять під зеленим кущем калини, безжурно розмовляють, згодом обідають. У Петровому наплечнику знайшлася ціла купа канапок і термос із холодним чаєм. Смакота. Ось чого він вертався додому, не лишень торби покласти.
Теревенять про все на світі. Про комп'ютерну плату. Ні фіга собі, вона називається материнською, про файли й про кеші, про операційну систему. Більше з того, про що розповідає Петро, Аліна не розуміє, однак слухає з такою уважністю, немов то найвишуканіші вірші. Петро говорить про це натхненно, тож переривати таку щиру розповідь не годиться. Це те саме, що перервати політ птаха, обрізавши крила, чи заховати фарби та не дозволити Аліні малювати. «Можна бути натхненним і цікавим, навіть розповідаючи про квантову механіку», — вирішила для себе Аліна.
Поверталися з парку пізно ввечері, щасливі й задоволені. Розмовляли цілу дорогу. З Петром Аліні легко, як колись із Мартою. Він, здається, розуміє її з півслова. Вона не виважує кожний вислів, як у випадку з Кажаном, старається не уникати буденності, як у випадку з цілим світом та одногрупниками. Те ж саме вона відчувала з боку хлопця. Але це не кохання. Це початок чогось значно глибшого і кращого — дружби…
Разом із Петром, отак безтурботно теревенячи, зайшли всередину будинку. Біля під'їзду бабусі-ягусі (так їх
