Танок драконів - Джордж Мартін

«Манс усього-на-всього повів військо проти держави, яку колись присягався захищати».

— Манс давав нашу обітницю, Жиллі. А тоді перекинувся на чужий бік, побрався з Даллою і вдягнув корону короля-за-Стіною. Тепер його життя в руках короля. І не про нього ми повинні говорити. А про його сина. Про Даллиного хлопчика.

— Про малого? — голос Жиллі затремтів.— Він обітниць не ламав, м’лорде. Не дайте його спалити. Врятуйте його, будь ласка.

— Тільки ти здатна його врятувати, Жиллі,— промовив Джон і розповів їй, як саме.

Інша жінка накричала б на нього, прокляла, послала в сьоме пекло. Інша жінка люто кинулася б на нього, дала ляпаса, хвицнула, спробувала видряпати йому очі. Інша жінка кинула б йому виклик.

А Житті тільки похитала головою.

— Ні. Будь ласка, не треба.

Крук одразу підхопив останнє слово.

— Треба,— кракнув він.

— Відмовишся — і хлопчик згорить. Не завтра-позавтра... але дуже скоро — коли Мелісандрі припече будити дракона, насилати вітер або інші які чари діяти, що потребують королівської крові. На той час від Манса тільки попіл і кістки лишаться, тож вона віддасть вогню його сина, а Станіс їй не відмовить. Якщо ти не забереш хлопчика, вона його спалить.

— Я поїду геть,— сказала Жиллі.— Заберу його — заберу їх обох, і Даллиного, і мого.

Сльози покотилися їй по щоках. Якби вони не зблискували у світлі свічки, Джон міг би й не здогадатися, що вона плаче. «Крастерові жінки, певно ж, навчили свої доньок проливати сльози в подушку. А може, вони ходили плакати надвір, подалі від Крастерових кулаків».

Джон стиснув пальці робочої руки.

— Забереш обох хлопців — і люди королеви поженуться за тобою і повернуть назад. Хлопчак усе одно згорить... а з ним і ти.

«Якщо почну її втішати, вона може подумати, що її сльози здатні мене зворушити. Вона повинна втямити, що я не піддамся».

— Ти забереш тільки одного хлопчика — Даллиного.

— Мати не може кидати свого синочка, бо буде проклята навік. Тільки не синочок! Ми ж разом із Семом його врятували. Будь ласка, м’лорде. Ми врятували його від холоду.

— Подейкують, замерзнути — це легка смерть. А от вогонь... бачиш свічку, Жиллі?

Вона поглянула на полум’я.

— Так.

— Піднеси руку. Постав над вогнем.

Її великі карі очі ще розширилися. Вона не ворухнулася.

— Ну ж бо,— мовив Джон. «Убий хлопчика».— Роби.

Затремтівши, дівчина простягнула руку й затримала високо над тріпотливим вогником.

— Нижче. Щоб торкнутися.

Жиллі опустила руку. На дюйм. Ще на дюйм. Та щойно полум’я лизнуло шкіру, вона відсмикнула руку й почала схлипувати.

— Смерть у вогні — жорстока. Далла померла, даючи синові життя, а ти замість неї вигодувала його і виплекала. Ти врятувала свого хлопчика від льоду. Тепер врятуй її дитину від полум’я.

— Тоді спалять моє немовля. Ота червона жінка. Якщо не отримає Даллине, спалить моє.

— У твоєму синові не тече королівська кров. Мелісандра нічого не виграє, віддавши його вогню. Станіс хоче, щоб вільний народ воював за нього, тож не палитиме невинну дитину без особливих підстав. З твоїм хлопчиком нічого не станеться. Я знайду для нього мамку, він виросте тут, у Чорному замку, під моїм захистом. Навчиться полювати і їздити верхи, битися мечем і топором, стріляти з лука. Я навіть подбаю, щоб він вивчився читати й писати...— (Сема б це порадувало).— А коли він підросте, то дізнається правду про своє походження. І зможе розшукати тебе, якщо схоче.

— Ви з нього ворона зробите,— зворотом маленької блідої долоньки вона витерла сльози.— Я не можу. Не можу.

«Убий хлопчика»,— подумав Джон.

— Можеш. Бо в іншому разі, обіцяю тобі, того дня, коли спалять Даллиного малого, і твій помре.

— Помре,— кракнув крук Старого Ведмедя.— Помре, помре, помре.

Дівчина сиділа скулена і змаліла, втупившись у полум’я свічки, в очах блищали сльози.

— Можеш іти,— нарешті промовив Джон.— Нікому про це не розповідай, але приготуйся до від’їзду — вирушаєте завтра, за годину до світанку. Мої хлопці зайдуть по тебе.

Жиллі звелася на ноги. Бліда й безмовна, вона вийшла, навіть не глянувши на нього. До Джона долинули кроки — вона квапилася геть зі зброярні. Майже бігла.

Підійшовши зачинити двері, Джон побачив, що Привид розтягнувся під ковадлом, гризучи волову кістку. Почувши його наближення, великий білий деривовк звів погляд.

— Пізно ж ти повернувся.

Джон знову сів на стілець — перечитувати листа мейстра Еймона.

За хвилю з’явився Сем, притискаючи до грудей стос книжок. Не встиг він переступити поріг, як Мормонтів крук підлетів до нього, вимагаючи зерна. Сем постарався догодити йому, зачерпнувши трохи зерна з мішка біля дверей. Крук постарався пробити дзьобом йому долоню. Сем зойкнув, крук злетів у повітря, зерно розсипалося.

— Цей виродок тебе не поранив?

Сем перелякано скинув рукавичку.

— Поранив. До крові.

— Наша доля — проливати кров за Варту. Носи грубші рукавиці,— сказав Джон і ногою підсунув йому стілець.— Сядь і поглянь на це.

Він вручив Семові пергамент.

— Що це?

— Паперовий щит.

Сем повільно прочитав.

— Це лист до короля Томена?

— У Вічнозимі Томен бився з моїм братиком Браном на дерев’яних мечах,— мовив Джон, пригадуючи той час.— На Томена стільки вдягнули захисної підбивки, що він нагадував начинену гуску. Бран збив його з ніг.

Джон підійшов до вікна, розчахнув віконниці. Повітря надворі було холодне й пронизливе, хоча небо тьмяно сіріло.

— А тепер Бран мертвий, а пухкий рожевощокий Томен сидить на Залізному троні з короною на золотих кучерях.

Сем на це відповів дивним поглядом — на мить здалося, що він хоче щось сказати. Натомість він, ковтнувши, повернувся назад до пергаменту.

— Ти не підписав листа.

Джон похитав головою.

— Старий Ведмідь просив Залізний грон про допомогу сотню разів. А йому прислали Джаноса Слінта. Ніякі листи не змусять Ланістерів нас полюбити. Особливо коли вони почують, що ми допомагаємо Станісу.

— Боронити Стіну, в заколоті ми участі не беремо. Тут так і пишеться.

— Лорд Тайвін може не помітити відмінності,— Джон забрав листа назад.— З якого дива він почне допомагати нам тепер? Раніше ніколи цього не робив.

— Він же не хоче, щоб усі