Чаротворці - Террі Пратчетт

— Питаю ще раз, — мовив він. — Ця річ сповнена сили, я відчуваю її, і ти маєш розповісти мені, на що вона здатна.

— Чому б не спитати про це сам капелюх? — поцікавився Ринсвінд.

— Він відмовляється зі мною розмовляти.

— То чого ти хочеш це знати?

Абрім розсміявся. Цей звук був не з приємних. Він звучав так, ніби хтось пояснив Абріму, як треба сміятися, — ймовірно, повільно й неодноразово, однак той досі не чув, як це роблять насправді.

— Ти чарівник, — сказав він. — Чари пов'язані з силою. Я й сам цікавився магією. Знаєш, маю до цього талант, — Абрім манірно випростався. — О, так. Але мене не прийняли в твою Академію. Сказали, що я розумово нестабільний, можеш повірити?

— Ні, — щиро зізнався Ринсвінд.

Йому завжди здавалося, що більшості чарівників в Академії бракувало клепки в голові. Абрім здався йому цілком придатним матеріалом для створення мага.

Візир підбадьорливо усміхнувся.

Ринсвінд зиркнув убік, на капелюх. Той мовчав. Тоді знову перевів погляд на візира. Хоча сміх Абріма й був доволі дивним, порівняно з його посмішкою він звучав звично, як пташина пісенька. Усмішка ж була такою, наче візир вчився всміхатися за допомогою діаграм.

— Навіть дикі коні не змусять мене тобі допомогти, — відказав Ринсвінд.

— Ох, — мовив візир. — Виклик.

Він подав знак найближчому вартовому.

— У наших стайнях залишилися дикі коні?

— Є кілька досить запальних, пане.

— Розлютіть чотирьох із них і приведіть на поправне подвір'я. А, і принесіть кілька шматків ланцюга.

— Буде зроблено, пане.

— Гм, дивися, — мовив Ринсвінд.

— Так? — відізвався Абрім.

— Ну, якщо ти так ставиш питання...

— Хочеш зробити заяву?

— Це капелюх архіректора, якщо так хочеш знати. Символ чарів.

— Могутній?

Ринсвінд здригнувся.

— Дуже.

— Чому він називається капелюхом архіректора?

— Розумієш, архіректор — найстарший чарівник, лідер. Але...

Абрім підняв капелюх і покрутив його туди-сюди в руках.

— Можна сказати, що це символ посади?

— Саме так, але якщо ти плануєш надягнути його, я маю тебе застерегти...

Замовкни.

Абрім відскочив назад, випустивши капелюха з рук.

Чарівнику нічого не відомо. Відішли його назад. Нам з тобою треба домовитися.

Візир витріщився на блискучі октарини, що оточували верхівку капелюха.

— Я маю домовлятися? З предметом одягу?

Я можу багато чого запропонувати, перебуваючи на правильній голові.

Ринсвінд був нажаханий. Уже згадувалося, що йому було притаманне інстинктивне чуття небезпеки, зазвичай властиве лише деяким дрібним гризунам, і зараз воно барабанило по стінці його черепа, намагаючись утекти й кудись сховатися.

— Не слухай! — прокричав він.

Надягни мене, — заманював капелюх старезним голосом, який звучав так, наче рот у мовця був напханий фетром.

Якщо десь дійсно існувала школа для візирів, Абрім був найкращим учнем у класі.

— Спочатку поговорімо, — сказав він, кивнув охороні й вказав на Ринсвінда.

— Відведіть його й киньте в чан з павуками, — наказав він.

— О ні, тільки не павуки, на додаток до всього іншого! — застогнав Ринсвінд.

Капітан охорони виступив уперед й шанобливо торкнувся чола.

— Павуки закінчилися, пане, — повідомив він.

— Ох, — візир на хвильку розгубився. — У такому разі, замкніть його в клітці з тигром.

Вартовий завагався, намагаючись не звертати уваги на звуки пхикання, що раптово залунали поблизу нього.

— Тигр захворів, пане. Ним теліпає цілу ніч.

— Тоді киньте цього боягузливого плаксія в шахту з вічним вогнем!

Двоє вартових обмінялися поглядами над головою Ринсвінда, що повалився на коліна.

— М-м. Про це потрібно було попередити заздалегідь, пане...

— ...Щоб, ну, знову його запалити.

Кулак візира грюкнув об стіл. Капітан охорони значно пожвавився.

— Але в нас ще є яма зі зміями, пане, — сказав він. Інші вартові кивнули на знак згоди. У них завжди була зміїна яма про всяк випадок.

Чотири голови повернулися до Ринсвінда. Той встав і струсив пісок з колін.

— Як ти ставишся до змій? — поцікавився один із вартових.

— Змій? Я не сильно люблю змій...

— Зміїна яма, — мовив Абрім.

— Безумовно. Зміїна яма, — погодилися вартові.

— ...Ну, декілька змій — це ще нормально, — намагався викрутитися Ринсвінд, коли два вартових схопили його за лікті.

Насправді в ямі залишилася лише одна вкрай обережна змія, яка вперто ховалася в темному куті і, скрутившись, підозріло глипала на Ринсвінда (можливо тому, що він їй нагадував мангуста).

— Привіт, — зрештою відізвалася вона. — Ти чарівник?

Порівняно зі звичним зміїним шипінням її мовлення набуло значних покращень, однак Ринсвінд був занадто пригнічений, щоб цьому дивуватися, і просто відповів:

— Це написано на моєму капелюсі, ти що, читати не вмієш?

— Сімнадцятьма мовами, між іншим. Сама навчилася.

— Дійсно?

— Мене послали на курси. Але, звісно, я намагаюся не читати. Зміям таке не властиво.

— Мабуть, так і є.

Ця змія однозначно була найбільш освіченою з тих, з якими Ринсвінд коли-небудь розмовляв.

— Боюся, подібне стосується і голосу, — додала змія. — Мені дійсно не варто розмовляти з тобою, принаймні таким чином, як зараз. Гадаю, я б могла трохи пошипіти. По ідеї, я мала б намагатися тебе вбити.

— Я володію дивними й незвичайними силами, — застеріг Ринсвінд.

«Причому це правда, — подумав він. — Майже цілковита нездатність оволодіти будь-якою формою магії доволі незвична для чарівника. У будь-якому разі, брехати змії — не так уже й страшно».

— Господи. Тоді, гадаю, ти тут не затримаєшся.

— Гм-м?

— Мабуть, ти можеш будь-якої миті злетіти в повітря й вибратися звідси.

Ринсвінд поглянув догори, на п'ятнадцятифутові стіни зміїної ями, і потер свої синці.

— Я б міг, — обережно сказав він.

— У такому разі, ти не проти прихопити мене зі собою?

— Га?

— Знаю, я прошу забагато, але ця яма... ну, просто жахлива яма.

— Забрати тебе? Але ж ти змія, це твоя яма. По ідеї, ти маєш залишатися тут, а люди самі приходять до тебе. Я на такому розуміюся.

Якась тінь позаду змії розгорнулася й встала.

— Це були доволі неприємні слова, — зауважила вона. — Так можна навіть змію образити, не те що людину.

Постать виступила вперед, у пляму світла.

Це був юнак, вищий