Чаротворці - Террі Пратчетт
— Гм? А. Так. Гадаю, близько дев'яноста тисяч.
Койн сперся на костур й споглядав бібліотеку.
— Спаліть їх, — наказав він. — Усі.
Північ важко брела коридорами Невидної академії, а Житник із набагато меншою впевненістю обережно крався до безтурботних дверей у бібліотеку. Він постукав, і цей звук залунав у порожній будівлі таким голосним ехом, що скарбію довелося притулитися до стіни й зачекати, поки його серце трохи заспокоїться.
За мить він почув, ніби хтось пересуває важкі меблі.
— У-ук?
— Це я.
— У-ук?
— Житник.
— У-ук.
— Слухай, тобі треба вибиратися звідти! Він збирається спалити бібліотеку!
Відповіді не пролунало.
Житник упав на коліна.
— Він це зробить, повір, — прошепотів скарбій. — Можливо, він змусить мене це зробити, це все той костур, гм, йому відомо все, що відбувається, і те, що я все знаю... благаю, допоможи...
— У-ук?
— Минулої ночі я заглянув у його кімнату... костур... костур світився. Він стояв посеред кімнати, як маяк, а хлопчик тихенько плакав у ліжку. Я відчув, як костур звертається до нього, повчає, нашіптує жахливі речі, а потім він мене помітив, ти мусиш мені допомогти, ти єдиний, хто не під...
Житник зупинився. Його обличчя застигло. Сам того не бажаючи, він повільно розвернувся — а радше його щось м'яко обернуло.
Він знав, що Академія пустує. Усі чарівники перебралися в Нову Вежу, де навіть найслабший студент отримав розкішніші покої, ніж раніше були в найстарших магів.
Костур завис у повітрі за кілька футів від нього. Його оточувало тьмяне октаринове сяйво.
Житник встав із надзвичайною обережністю, притулився спиною до кам'яних мурів і, не відводячи погляду від костура, почав обережно ковзати вздовж стіни, поки не дійшов до кінця коридору. На розі він помітив, що костур хоч і не поворухнувся, але розвернувся довкола своєї осі, щоб слідкувати за ним.
Житник тихенько скрикнув, підібрав поділ мантії і побіг.
Костур перегородив йому шлях. Житник зупинився й хвильку постояв, намагаючись перевести подих.
— Я тебе не боюся, — збрехав він і, обернувшись на каблуках, закрокував в іншому напрямку.
Клацнувши пальцями, він створив смолоскип, що палав крихітним білим полум'ям (лише октариновий присмерк свідчив про магічне походження).
Костур знову опинився перед Житником. Світло його смолоскипа перетворилося на тонкий, палючий струмінь білого вогню, що спалахнув, зашипів і погас.
Він зачекав, поки його очі перестануть сльозитися від блакитного післясвітіння. Навіть якщо костур і досі був тут, то явно не збирався скористатися своєю перевагою. Коли зір повернувся, Житник зрозумів, що розрізняє ще темнішу тінь зліва від нього. Сходи, що ведуть до кухні.
Він кинувся до них, перестрибуючи невидимі сходинки й раптово важко приземлився на нерівну плитку. Крізь ґрати сочилося слабке місячне сяйво, а десь далеко, угорі, знав Житник, були двері, що вели в зовнішній світ.
Трохи похитуючись, пересилюючи біль у щиколотках, слухаючи, як гуде у вухах власне дихання, наче він повністю засунув голову в морську мушлю, Житник рушив безкінечною темною пустелею підлоги.
Під ногами щось дзенькнуло. Звісно, щурів тут не залишилося, але останнім часом кухнею майже не користувалися — кухарі Академії були найкращими в світі, однак тепер будь-який чарівник міг створити страву поза межами звичайної кулінарної майстерності. На стінах висіли велетенські мідні сковорідки в занедбаному стані — їхній блиск майже потьмянів, а на кухонній плиті під величезною аркою каміна не було нічого, окрім згаслого попелу...
Костур перегороджував чорний вхід, наче засув. Коли Житник дошкандибав до дверей, він розвернувся й завис у повітрі, випромінюючи спокійну недоброзичливість. А тоді дуже плавно поплив у напрямку скарбія.
Той позадкував, ковзаючи на слизьких від жиру камінцях. Щось вдарило його ззаду під коліна, і Житник заверещав, але, простягнувши руку, зрозумів, що це лише одна з колод для рубання дров.
Його рука у відчаї обмацала її порубану поверхню й раптом, майже втративши надію, наштовхнулася на сокиру, що застрягла в дереві. Інстинктивним жестом, древнім, як саме людство, пальці Житника обхопили її руків'я.
Він задихався, втратив терпіння, відчував себе не в тому місці і не в той час, до того ж так перелякався, що майже позбувся розуму.
Тож коли костур завис перед ним, він висмикнув сокиру, замахнувся зі всієї сили, яку тільки міг зібрати, і...
Завагався. Усе в ньому, що було від чарівника, виступало проти руйнації такої потужної сили, сили, якою, либонь, можна скористатися навіть зараз, яку може використати він...
Костур обернувся так, що тепер був націленим просто на Житника.
За кілька коридорів звідти стояв бібліотекар, спершись спиною об двері бібліотеки та споглядаючи блакитні й білі іскорки, що мерехтіли на підлозі. Він почув віддалений тріск сирої енергії, а згодом ще один звук, що почався з низького, а закінчився на такій висоті, що навіть Гав затулив вуха лапами, не витримавши його.
А тоді пролунало тихе, пересічне подзвякування — таке може видати розплавлена, покручена сокира, що впала на підлогу з плитки.
Це був один із тих звуків, який перетворює тишу, що наступає опісля, на теплу лавину.
Бібліотекар загорнувся в тишу, наче в плащ, поглянув догори, розглядаючи книжки ряд за рядом. Кожна з них слабко пульсувала в потоці власної магії. Книжки, полиця за полицею, опустили[17] на нього погляд. Вони все чули. Він відчував їхній страх. Кілька хвилин орангутан стояв непорушно, наче статуя, а тоді дійшов якогось рішення. Прочовгавши до столу й довго в ньому порившись, він нарешті витягнув важелезне кільце, що наїжилося ключами. Тоді він повернувся на середину кімнати й повільно мовив:
— У-ук.
Книжки витягнулися на своїх полицях, затихли й приготувалися слухати.
— Де це ми? — запитала Коніна.
Ринсвінд озирнувся й зробив припущення.
Вони досі перебували в серці Аль Халі. Він чув, як воно гуде за стінами. Однак у центрі переповненого міста хтось розчистив широчезний простір, обгородив його й посадив сад, настільки романтично природний, що він був таким реальним на вигляд, як цукрове порося.
— Схоже, що хтось взяв двічі по п'ять миль міської території й обгородив їх стінами й вежами, — припустив Ринсвінд.
— Дивна ідея, — мовила Коніна.
— Ну, деякі тутешні релігії... Розумієш, вони вважають, що після смерті ти потрапляєш у такий ось сад, де вся ця музика, і... і... — затнувся Ринсвінд і жалюгідно продовжив: — шербет і... молоді дівчата.
Коніна оглянула зелену велич саду за стінами, зі всіма його павичами, хитромудрими арками й ледь
