Ерагон - Крістофер Паоліні

— Цього досить? — нарешті спитав він.

Запала довга мовчанка. Хаберт тільки зиркав то на коня, то на гроші. За якийсь час він глибоко зітхнув:

— Гаразд, беріть собі коня, хоч ви й краєте мені серце.

— Я буду дбати про нього так, наче він нащадок славетного скакуна Гілдінтора, — пообіцяв Бром.

— Ваші слова втішають мене, — вклонився Хаберт. Він сам допоміг осідлати коней. А коли ті були вже готові, сказав: — Ну що ж, прощавайте. Сподіваюсь, Сніговій убереже вас від усіх небезпек.

— Дякую, а ви не хвилюйтесь за коня, я дбатиму про нього, — відповів Бром, рушаючи. За якийсь час він передав Ерагонові вуздечку Сніговія й наказав зачекати на околиці Терінсфорда.

— Але чому? — спитав був Ерагон, та Бром уже зник. Залишившись із двома кіньми, роздратований Ерагон проминув Терінсфорд і зупинився на узбіччі. Далі на південь було видно туманний Утгард, що височів кам’яною стіною біля виходу з долини. Його верхівка пронизувала хмари й зникала з очей, здіймаючись над гірськими пасмами, що оточували його з усіх боків. Від одного зловісного вигляду Утгарда Ерагонові ставало моторошно.

Невдовзі з’явився й Бром, жестом наказавши парубкові йти слідом за ним. Вони не зупинялися доти, доки Терінсфорд не зник за деревами. Нарешті Бром озвався:

— Разаки, схоже, були тут зовсім недавно. Мабуть, вони зупинялися, аби так само, як і ми, придбати коней. Мені пощастило знайти чоловіка, який їх бачив. Розказуючи про них, він тремтів, але згадав, що й вони тікали з Терінсфорда мов чорт від ладану.

— Отже вони справили тут неабияке враження, — похмуро зауважив Ерагон.

— Авжеж, — відказав старий.

— Знаєте, коли ми були в стайні, я випадково звернувся подумки до чалого, — згадав юнак, поплескуючи коней по спинах. — Я навіть не підозрював, що таке можливо.

— Воно й справді дивно, що такий юнак, як ти, уміє це робити, — споважнів Бром. — Більшість вершників училися роками, щоб могти спілкуватися з якоюсь іншою істотою, окрім власного дракона.

Старий пильно оглянув Сніговія.

— Поскладай усі свої речі до сідельних торб, а власну прив'яжи згори, — сказав він і, поки Ерагон це робив, виліз на свого коня.

Ерагон недовірливо глянув на чалого. Той був настільки малий порівняно із Сапфірою, що парубок на мить навіть засумнівався, чи зможе кінь узагалі його підняти. Зітхнувши, він незграбно виліз у сідло. Раніше йому ніколи не доводилось їздити верхи дуже далеко.

— А чи це не зашкодить моїм ногам, як політ на Сапфірі? — спитав хлопець.

— Як вони в тебе зараз? — поцікавився старий.

— Та взагалі нормально, але, боюся, що рани можуть знову відкритися.

— Ми будемо обережні, — пообіцяв Бром. Він дав Ерагонові ще кілька вказівок, і вони нарешті потихеньку рушили вперед. Невдовзі краєвид почав змінюватись — оброблені лани поволі перейшли в неорані землі, порослі чагарником. Уздовж шляху тяглися зарості ожини й бур’яну, а гілля шипшини чіплялося за одяг. За мандрівниками похмуро спостерігали високі скелі. Здавалося, наче в самому повітрі витали неприязнь і ворожість до непроханих гостей.

Збільшуючись із кожним їхнім кроком, на подорожніх неухильно насувався Утгард, зораний, неначе зморшками, урвищами та засніженими каньйонами. Скелястий велетень поглинав світло, затьмарюючи все навколо. Між Утгардом і пасмом гір, що утворювали східну межу Палапкарської долини, лежала глибока ущелина.

Це був один-єдиний шлях із долини, тож мандрівники прямували саме до нього.

Копита коней лунко вицокували по гравію. Далі від Утгарда дорога оберталася на вузьку стежину, яка огинала підніжжя гори. Ерагон звів очі догори, на вершину, що нависала над ними, і несподівано помітив на ній гостроверху башту. Вона була покинута й почала вже руйнуватися, та все одно виглядала, наче грізний сторож, котрий спостерігає за долиною.

— Що це? — спитав Ерагон.

— Сторожова застава вершників, — із сумом та гіркотою в голосі відповів Бром, навіть не глянувши туди, куди показав юнак. — Вона існувала від самого початку їхньої історії. Саме тут шукав притулку Врейль і саме тут його зрадив і вбив Галбаторікс. Коли Врейля перемогли, це місце стало проклятим… Едоксіл, себто Непереможний — так зветься цей бастіон, бо дістатися верхівки тієї скелі можна тільки на драконі. Після смерті Врейля люди назвали її Утгард, але вона має ще одне ім’я — Ріствакбейн — Місце скорботи. Так його називали останні вершники, що загинули від рук короля.

Ерагон дивився на вежу з благоговійним трепетом. Перед ним височіла частина колишньої слави вершників, хоч і зблякла від безжального часу. Якось мимоволі парубок подумав про те, яка ж усе-таки давня історія вершників. Він відчув власну причетність до героїчних та доблесних традицій, що тепер переходили йому в спадок із прадавніх часів.

Подорож навколо Утгарда тривала довго. Гора нагадувала суцільну кам’яну стіну, що здіймалася праворуч, коли мандрівники в’їхали до ущелини. Ерагон звівся у стременах, намагаючись розгледіти, що ж там, за межами Паланкара, але було ще надто далеко. Якийсь час вони їхали вузькою пологою стежкою, що звивалася між пагорбів уздовж розмитого берега ріки Анори. Нарешті, коли сонце вже сідало за їхніми спинами, мандрівники виїхали на пагорб, звідки могли оглянути довколишні краєвиди.

Від побаченого Ерагонові перехопило подих. З обох боків здіймалися гори, а прямісінько неред ними лежала величезна рівнина, що зникала ген-ген за обрієм. Вона мала жовтувато-коричневий колір зів’ялої трави. Продовгувасті хмарини, неначе пір’я, підхоплене шаленими вітрами, пропливали в них над головою.

Тільки тепер юнак зрозумів, чому Бром наполіг на тому, щоб далі вони мандрували на конях. Справді-бо, щоб перетнути широчезну рівнину пішки, їм знадобилися б цілі тижні або навіть місяці. У небі над ними з’явилася Сапфіра. Вона кружляла так високо, що здавалася маленькою цяточкою, і її можна було легко сплутати з птахом.

— Відкладемо спуск на завтра, — сказав Бром. — Він триватиме майже цілий день, тож зараз нам краще влаштувати нічліг і добре відпочити.

— А скільки треба часу, щоб перейти цю рівнину? — спитав Ерагон, який і досі перебував у захваті від побаченого.

— Від трьох днів до двох тижнів, залежно від того, в який бік іти. Якщо не брати до уваги тутешні кочові племена, то вона така ж сама безлюдна, як Хадарацька пустеля на сході. Тож ми не знайдемо тут багато поселень. Але далі на південь місця не такі засушливі, й там уже більше люду.

Зійшовши зі стежки, мандрівники спинилися неподалік річки Анори. Коли вони розпрягали коней, Бром показав на чалого:

— Йому треба дати ім’я.

— Я не знаю