Ерагон - Крістофер Паоліні

— Що це з тобою? — роздратовано спитав юнак.

— Та нічого, — відгукнулась вона. — Просто смішно бачити, як такого хвацького молодика побив старий дідуган.

Сапфіра знову захихотіла, і Ерагон густо почервонів, збагнувши, що та з нього сміється. Намагаючись хоч якось зберігати поважний вигляд, парубок улігся на бік і заснув.

Наступного дня Ерагон почувався ще гірше. Усі руки були в синцях, і він ледь міг рухатись. Бром відвів погляд від варива, яке готував, і посміхнувся:

— Як почуваєшся?

Та парубок тільки пробурчав щось у відповідь, швидко наминаючи сніданок.

Після сніданку вони вийшли на дорогу й рушили швидким кроком, плануючи дістатися Терінсфорда до обідньої пори. Невдовзі дорога стала краща, і ось уже на обрії замайоріли перші будинки.

— Скажи Сапфірі, нехай вона летить уперед і зачекає нас за Терінсфордом, — озвався Бром. — Тут слід бути дуже обережними, інакше люди неодмінно її помітять.

— А чому ж ви самі їй про це не скажете? — з притиском запитав Ерагон.

— Говорити з чужим драконом — не дуже добре.

— Чомусь у Карвахолі це вас не спинило, — не вгавав юнак.

— Ну дивись, я тебе попередив, — відрубав старий.

Ерагон похмуро зиркнув на нього й таки нереказав прохання драконові.

— Ти також будь обережний, — відповів той. — Слуги імперії можуть ховатися де завгодно.

Тим часом колії від коліс на дорозі зробилися глибшими, слідів довкола теж побільшало, а численні ферми на обрії говорили про те, що мандрівники підійшли до Теріинсфорда. Село виявилось більшим за Карвахол, але будівлі в ньому були розташовані абияк, не підлягаючи жодному плану забудови.

— Ну й безлад, — тільки й сказав Ерагон. Демптонового млина ніде не було видно. Балдор та Альбрих, певно, уже знайшли Рорана. Так чи так, але в будь-якому разі Ерагон не мав особливого бажання зустрічатися з двоюрідним братом.

— М’яко кажучи, не дуже приваблива картина, — згодився Бром.

Уздовж села несла свої води річка Анора, нерехоплена приземкуватим мостом. Коли мандрівники наблизилися до нього, з-за кущів вийшов якийсь дебелий чолов’яга й став їм на дорозі. Він мав аж надто коротку сорочку, тож брудний живіт звисав над мотузком, яким той був підперезаний. Губи в незнайомця порепалися, а зуби нагадували розкришене надгробне каміння.

— У нас тут не ходять просто так, — сказав він. — Це мій міст. Тож платіть, коли хочете нерейти на той бік.

— Скільки? — спокійно спитав Бром, витягуючи торбинку з грошима.

— П’ять крон, — зрадів власник моста, розтягнувши губи в широкій посмішці. Ерагона обурило таке нечуване здирництво, він почав був сперечатися, але Бром зиркнув на нього, й парубок принишк. Тож без зайвих слів вони віддали гроші, і чолов’яга поклав їх у торбинку на поясі.

— Красно дякую, — сказав він глузливим тоном, даючи дорогу мандрівникам.

Бром рушив уперед, але несподівано шкопирТНУВ, схопившись за руку незнайомця, аби якось утриматись на ногах.

— Дивись, куди преш! — гаркнув той, відступаючи вбік.

— Даруйте, — вибачився старий і перейшов разом з Ерагоном міст.

— Чому ж ви не торгувалися? Він же нас надурив! — напався на Брома парубок, коли вони відійшли подалі. — Адже міст точно не його! Ми б могли просто не зважати на цього здирника!

— Може, й так, — погодився Бром.

— То навіщо ж було платити?

— Бо на світі так багато дурнів, що всіх не обійдеш. Легше поступитися, а коли буде нагода, надурити їх, — старий розкрив долоню, на якій зблиснула купка монет.

— Ви розпороли йому гаманець! — не повіривши власним очам, вигукнув Ерагон.

Бром підморгнув йому і сховав гроші в кишеню:

— І там була чималенька сума. Наступного разу нехай знає, як тримати всі гроші в одному місці.

Якраз цієї миті з другого берега річки долинув страдницький рев.

— Мабуть, наш приятель оце тільки тепер помітив втрату, — прокоментував старий. — Коли побачиш вартових, скажеш мені.

Ловким рухом він схопив за плече хлопчака, що якраз пробігав поруч, і спитав:

— Ти часом не знаєш, де можна купити коней?

Хлопчак повагом глянув на прибульців і показав пальцем на велику клуню неподалік.

— Дякую, — сказав Бром, кинувши тому дрібну монетку.

Величезні двері будівлі були прочинені, а всередині тяглися два довгі ряди стійл. Протилежна стіна була рясно завішана сідлами, упряжжю та іншим причандаллям. У дальньому кутку біля білого жеребця порався чоловік із м’язистими руками. Помахом він попрохав мандрівників підійти ближче.

— Чудова тварина, — похвалив Бром коня, коли вони наблизились.

— Ще б пак. Його звати Сніговій. А мене — Хаберт, — простягнув зашкарублу долоню чоловік, міцно потиснувши руки прибульцям. Потім він ввічливо замовк, чекаючи, поки й ті назвуть свої імена. А коли зрозумів, що вони й не збираються цього робити, спитав:

— То чим можу вам допомогти?

— Нам потрібна пара коней, а також збруя для них, — сказав Бром. — І щоб ті коні були прудкі та витривалі, бо нам ще довго-довго подорожувати.

— У мене не так вже й багато гарних коней, — озвався Хаберт. — А ті, що є, коштують недешево.

Білий жеребець тривожно затупцяв на місці, тож чолов’яга заспокійливо поплескав його по шиї.

— Гроші не мають значення, — сказав Бром. — Ми візьмемо найкращих.

Хаберт кивнув і мовчки прив’язав жеребця. Пройшовшись уздовж стіни, він познімав сідла та упряж. Потім, заглибившись у стайню, вибрав двох коней. Один був гнідий, а другий — чалий. Гнідий нервово смикав вуздечку.

— Цей трохи норовистий, але під твердою рукою він поводиться спокійно, — запевнив Хаберт, передаючи Бромові вуздечку гнідого.

Старий дозволив коню понюхати свою руку, а той дав себе погладити.

— Цього ми беремо, — нарешті сказав Бром, а потім підійшов до чалого. — А ось щодо цього, то я не впевнений.

— Чому ж? У нього прекрасна хода! — заперечив чолов’яга.

— Гм… А скільки ви хочете за отого білого?

Хаберт із ніжністю глянув на скакуна.

— Я не хотів би його продавати, — зізнався він. — Сніговій — це найкращий із коней, яких я виростив. Я сподівався мати від нього неабияку користь для моєї справи.

— Ну а якби ви все-таки наважились, то скільки б він міг коштувати? — спитав Бром.

Ерагон хотів був покласти руку гнідому на спину, так, як це зробив Бром, але кінь позадкував. Юнак подумки заспокоїв коня й відчув, як той застиг від подиву. Контакт не був таким чітким, як тоді, коли він спілкувався із Сапфірою, але юнакові таки пощастило переконати тварину, що він її друг. Кінь ураз заспокоївся, поглядаючи на Ерагона розумними карими очима.

Тим часом Хаберт підраховував на пальцях вартість білого скакуна.

— Дві сотні й ані