Танок драконів - Джордж Мартін
А навпроти сера Баристана сиділо четверо колишніх вартових короля Гіздара — Гогор Гігант, Белакво Костолам, Камарон Квит і Плямистий Кіт. Попри заперечення Скагаза Гирявого, Селмі наполіг на їхній присутності. Колись вони допомогли Данерис Таргарієн узяти місто, і про це не можна забувати. Може, вони звірі й убивці, в яких руки по лікоть у крові, але на свій манір зберігали відданість до кінця... так, королю Гіздару, але й королеві також.
Останнім у залу притупав Дужий Бельвас.
З обличчя євнух був блідий як смерть — він побував так близько до неї, що, може, й цілував у губи. Вона його позначила. Він втратив майже пуд ваги, й темно-брунатна, похрещена сотнею побляклих шрамів шкіра, що колись туго напиналася на широких грудях і великому череві, тепер вільно звисала брижами й гойдалася, неначе сукня, на три розміри завелика. Рухався він повільніше, не дуже впевнено.
І все одно: його поява потішила серце літнього лицаря. Колись разом з Дужим Бельвасом він перетнув півсвіту й добре знав: якщо дійде до мечів, на нього можна покластися.
— Бельвасе! Ми раді, що ти зміг до нас приєднатися.
— Білобородий,— усміхнувся Бельвас.— Де печінка з цибулею? Дужий Бельвас уже не такий дужий, як колись, йому потрібно роз’їстися, знов погладшати. Дужому Бельвасу зіпсували здоров’я. Хтось має за це померти.
«Хтось помре. І, швидше за все, не один».
— Сідай, друже.
Щойно Бельвас сів, схрестивши руки, сер Баристан провадив:
— Сьогодні вранці, перед самим світанням, Квентин Мартел помер.
— Драконоїздець,— розреготався Вдівець.
— Я б радше сказав — йолоп,— мовив Саймон Смугастий.
«Ні, просто хлопчик». Сер Баристан ще не забув власних юнацьких дурощів.
— Не кажіть погано про небіжчика. Княжич заплатив за свої дії моторошну ціну.
— А решта дорнян? — запитав Тал Торак.
— Поки що під вартою.
Дорняни не опиралися — ні той, ні той. Коли прийшли бронзові бестії, Арчибальд Айронвуд люляв обвуглене, димне тіло княжича, про що свідчать його обпечені руки. Він голіруч збивав полум’я, яке поглинуло Квентина Мартела. Герис Дринквотер стояв над ними з мечем у руці, та щойно з’явилася сарана, кинув зброю.
— Вони в одній камері.
— Краще б на одній шибениці,— сказав Саймон Смугастий.— Вони випустили в місто драконів.
— Відчиніть бійцівські кубла й дайте їм мечі,— запропонував Плямистий Кіт.— Я їх обох уб’ю, а весь Мірін гукатиме моє ім’я.
— Кубла залишаться зачиненими,— сказав Селмі.— Кров і галас тільки приваблюватимуть драконів.
— Може, всіх трьох приваблять,— припустив Марселен.— Чорне чудовисько один раз прилітало, то чом не вдруге? Цього разу разом з королевою.
«Або без неї». Якщо Дрогон повернеться в Мірін без королеви на спині, місто заллється кров’ю і вогнем — сер Баристан не мав у цьому сумнівів. Навіть ті, хто зараз сидить у цій залі, будуть один з одним на ножах. Може, Данерис Таргарієн і молоденька дівчина, але вона — єдине, що тримає цих людей разом.
— Її світлість повернеться у свій час,— мовив сер Баристан.— Ми зігнали в Дазнакове кубло тисячу овець, у Гразовому кублі повно волів, а в Золотому кублі зібрані тварини, яких Гіздар зо Лорак приготував для своїх матчів.
Поки що скидалося на те, що обидва дракони віддають перевагу баранині: зголоднівши, вони завжди прилітали в Дазнакове кубло. Сер Баристан не чув, щоб хтось із них полював на людей — у місті чи поза ним. Єдині мірінці, яких дракони вбили після Гаргаза Героя, це бовдури-рабовласники, які почали відганяти Рейгала, коли той вирішив зробити собі лігво на Газкаровій піраміді.
— У нас є важливіші справи, які слід обговорити. Я відіслав до юнкайців зелену грацію на переговори про звільнення наших заручників. Очікую на неї сьогодні до обіду з їхньою відповіддю.
— З пустопорожніми словами,— сказав Вдівець.— Штормокруки добре знають юнкайців. У них язики без кісток. І зелена грація повернеться з пустопорожніми словами, а не з нашим капітаном.
— Дозвольте нагадати правиці королеви, що мудре панство тримає і нашого Геро,— мовив Сірий Черв’як.— І комонника Джого, кровного вершника самої королеви.
— Кров од її крові,— підтакнув дотрак Роммо.— Його слід звільнити. Цього вимагає честь халасару.
— Його звільнять,— сказав сер Баристан,— але спочатку треба дочекатися, чи зеленій грації не вдасться...
Скагаз Гирявий гахнув кулаком по столу.
— Зеленій грації нічого не вдасться. Вона, можливо, просто зараз змовляється з юнкайцями. «Переговори», ви сказали? І про що саме ці «переговори»?
— Про викуп,— відповів сер Баристан.— Вага кожного заручника золотом.
— Мудрому панству наше золото не потрібне, сер,— сказав Марселен.— Вони всі багатші за ваших вестероських лордів.
— Зате потрібне золото їхнім перекупним мечам. Що їм ті заручники? А якщо юнкайці відмовляться, це зажене між ними й найманцями ніж.
«Принаймні я на це сподіваюся». Цю ідею йому підкинула Місанді. Сам би він до такого не дотумкав. На Королівському Причалі Мізинчик займався підкупом, а лорд Вейрис мав завдання сіяти розбрат серед ворогів корони. А обов’язки самого сера Баристана були набагато простіші. «Одинадцятирічна Місанді за розумом не поступається половині присутніх за цим столом, а мудрістю перевершує їх усіх».
— Я дав вказівку зеленій грації робити цю пропозицію тільки в присутності всіх юнкайських командирів.
— Вони все одно відмовляться,— наполягав Саймон Смугастий.— Скажуть: хочемо смерті драконів і повернення короля.
— Молюся богам, щоб ви помилялися...
«Але, боюся, ви таки не помиляєтеся».
— Ваші боги далеко, пане Дідусю,— сказав Вдівець.— Не думаю, що вони чують ваші молитви. А коли юнкайці перекажуть старій плюнути вам в око, тоді що?
— Вогонь і кров,— тихо-тихо відповів Баристан Селмі.
Довгу мить усі мовчали. А потім Дужий Бельвас, плеснувши себе по животу, мовив:
— Це краще за печінку з цибулею.
А Скагаз Гирявий, дивлячись крізь прорізи для очей у вовчій масці, запитав:
— То ви порушите мир короля Гіздара, старий?
—
