Борва мечів - Джордж Мартін

Великий князь Оберин зацікавлено підняв брову.

— Який же це такий сором?

— Такий сором, що гидко казати! — Гарненьким личком покотилася сльоза. Без сумніву, кожен чоловік у палаті негайно забажав пригорнути Шаю до грудей і подарувати розраду. — Ротом і… усіма місцями, мосці панове. Усіма, які є. Він робив, що хотів, усюди, і… наказував говорити йому, який він там великий. «Мій велетень» — мусила казати я, — «мій велетень Ланістер».

Озмунд Кіптюг зареготав першим. Борос та Мерин миттю приєдналися, а за ними Серсея, пан Лорас і стільки панів та паній, що Тиріон не брався й рахувати. Од вибуху сміху забриніли крокви і здригнувся Залізний Престол.

— Я не брешу! — вигукнула Шая. — Мій велетень Ланістер!

Накотила хвиля сміху, вдвічі гучніша за попередню. Вуста кривилися з веселощів, черева трусилися, мов холодець. Дехто реготав так страшно, що аж шмарклі летіли носом.

«Я ж усіх вас порятував» — подумав Тиріон. — «Урятував це гидке місто і ваші нікчемні життя.» У престольній палаті зібралося кількасот людей — і всі до одного зараз реготали, за винятком його батька. Принаймні, так йому здалося. Смішки справляв навіть Червоний Гаспид; Мейс Тирел мало не лускав навпіл. Але князь Тайвин Ланістер сидів між ними, наче різьблений з каменю, сплівши пальці під підборіддям.

Тиріон рушив уперед.

— ЯСНІЇ ПАНОВЕ! — щосили заволав він, аби мати хоч якусь надію бути почутим.

Батько підняв руку. Потроху в палаті запанувала тиша.

— Приберіть цю брехливу шльондру з моїх очей, — мовив Тиріон, — і ви матимете моє зізнання!

Князь Тайвин кивнув і махнув рукою. Коли золотокирейники шикувалися навколо Шаї, вона зіщулилася, наче перелякалася, а коли повели геть від стіни — її очі перестріли Тиріонові. Що це він побачив у них: сором чи страх? Йому стало цікаво, чого їй наобіцяла Серсея. «Так, ти матимеш золото і коштовності, або що ти там канючила» — подумав він, дивлячись їй у спину, що поволі віддалялася і меншала, — «та за поворот місяця королева відішле тебе розважати золотокирейників у куренях».

Тиріон підняв погляд і втупився у батькові непорушні зелені очі з цятками холодного яскравого золота.

— Винний, — мовив він, — геть винний. Ви ж це хотіли почути?

Князь Тайвин нічого не сказав. Мейс Тирел кивнув. Великий князь Оберин видався трохи розчарованим.

— То ви зізнаєтеся, що отруїли короля?

— Оце вже ні! — заперечив Тиріон. — У смерті Джофрі я не винен. Зате винен у страшнішому і огиднішому злочині.

Він ступив крок до свого батька.

— Я народився на світ! Я жив життям! Я винний у тому, що є карликом, і в сьому зізнаюся. І хай скільки разів мене за те пробачав мій добрий батечко, та я знову і знову вперто тримався своєї ганебної природи.

— Не кажи дурниць, Тиріоне! — закликав князь Тайвин. — Кажи по суті справи! Тебе судять не за те, що ти карлик.

— Тут ви помиляєтеся, ласкавий пане батьку. Мене впродовж цілого життя судять за те, що я карлик.

— Отже, тобі нема чого сказати на свій захист?

— Нема! Хіба що одне: я цього не робив. Та зараз уже шкодую. — Тиріон обернувся до палати: цілого моря блідих облич. — Шкодую, що не мав досить отрути на вас усіх! Ви примусили мене шкодувати, що я не те чудовисько, яким ви хотіли мене бачити! Я невинний, але у цьому місті правого суду мені не бачити. Ви не лишаєте мені вибору, крім прохати про нього богів. Я вимагаю суду двобоєм!

— Тебе остаточно залишив глузд, абощо? — перепитав батько.

— Ні, він до мене повернувся. Так, я вимагаю божого суду двобоєм!

Його мила сестра вже не могла ховати свого неосяжного задоволення.

— Він має таке право, ласкаві панове судді! — нагадала вона. — То хай і справді суд чинять боги замість людей. За справу Джофрі змагатиметься пан Грегор Клеган. Він саме повернувся до міста передучорашньої ночі, щоб присягнути мені мечем у службі.

Обличчя князя Тайвина так зчорніло, що на пів-удару серця Тиріона охопив сумнів, чи не випив і батько вина з отрутою. Тайвин щосили вгатив кулаком по столі, з-за гніву неспроможний вимовити ані слова. Довелося Мейсові Тирелу запитати Тиріона:

— Чи маєте ви поборника на захист своєї невинності?

— Він його має, пане дорогенький. — На ноги зіп’явся великий князь Оберин Дорнійський. — Карлик мене переконав.

Ревище, яке піднялося у палаті, заглушило все і всіх. Тиріон відчув особливу втіху, побачивши раптовий сумнів у Серсеїних очах. Аби вгамувати престольну палату, сотня золотокирейників мусила довго гатити п’ятами списів по підлозі. До тієї миті й князь Тайвин Ланістер нарешті опанував себе.

— Справа вирішиться назавтра вранці, — оголосив він холодним, як залізо, голосом. — Я вмиваю руки.

Він кинув на сина-карлика останній — крижаний та гнівний — погляд, і широкими кроками вийшов з палати крізь королівські двері позаду Залізного Престолу. Обіч Тайвина поспішав його брат, пан Кеван.

Опісля, вже у баштовій келії, Тиріон налив собі келих вина і послав Подріка Пейна по сир, хліб та оливки — чогось важчого його шлунок цурався. «Гадали, батечку, що я покірно прийму свою долю?» — запитав він у власної тіні від свічок, різко окресленої на стіні. — «Е ні, я маю в собі надто багато від вас.» Він почувався на диво спокійним, вихопивши владу над життям і смертю з рук батька і віддавши її до рук богів. «Це якщо припустити, що боги є, і що їм не начхати. А якщо нема або начхати — тоді моя доля у руках дорнійця.» Та хай що станеться далі — Тиріон втішався вже тим, що на друзки побив задуми князя Тайвина. Якщо князь Оберин переможе, то Вирій спалахне ще гіршою ворожнечею до Дорну. Мейс Тирел на власні очі побачить, як людина, що скалічила його сина, допомагає уникнути праведної кари карлику, що мало не отруїв його доньку. А якщо гору візьме Гора, Доран Мартел може запитати, чому це його брат їхав до столиці по обіцяний Тиріоном правосуд, а приїхав по власну смерть. А відтак зрештою коронувати на царство Мирцелу.

Зчинити таку колотнечу в королівстві — за це майже варто було померти. «Чи прийдеш