Борва мечів - Джордж Мартін
Він примусив себе попоїсти, хоча охоти не відчував — безсоння вже його змучило, бракувало ще зомліти з голоду. «До того ж кожна страва може стати останньою. І для мене, і для всіх.» Тому Джон ретельно набив черево хлібом з салом, цибулею та сиром, а коли скінчив, то почув вигук Лошака:
— Вона рушила!
Ніхто не питав, хто така «вона», і Джонові не знадобилося мирійське око, щоб побачити, як вона виповзає з-під дерев та з-поміж наметів.
— Не надто вона схожа на черепаху, — зауважив Шовкун. — Волохатих черепах не буває.
— Черепах із колесами теж нечасто стрінеш, — відповів Пип.
— Сурміть у ріг! — наказав Джон.
Барило дмухнув у ріг двічі, аби збудити Грена та інших поснулих братчиків, що стояли на чатах уночі. Коли нападали дичаки, на Стіні потрібен був кожен до останнього. «Відають боги, навіть з усіма на ногах ми не маємо зайвих.» Джон подивився на Пипа, Барила та Шовкуна, на Лошака та Овейна-Пришелепка, на Тимоша Мацоку, Мулія, Зайвого Чобота і решту, спробував уявити їх у морозній пітьмі проходу під кригою, грудьми до грудей та клинком до клинка з сотнею верескливих дичаків, відділених лише благенькими залізними ґратами. Саме так і станеться, якщо вони не зможуть зупинити черепаху і завадити їй зламати ворота.
— Велика! — мовив Лошак.
Пип облизнув губи.
— Ото юшки наваримо!
Жарт народився на світ мертвим. Навіть у Пипа голос був стомлений до краю. «Він на вид наче з могили вийнятий» — подумав Джон, — «та хто з нас кращий?». Король-за-Стіною мав стільки людей, що міг кидати свіжих на кожен новий приступ. А відбивати його мусила одна й та сама купка братчиків, стомлених мало не до смерті.
Джон знав, що люди, сховані за деревом та шкурами, зараз тягнуть і штовхають з усієї сили, налягають плечима, намагаючись не дати колесам спинитися. Та коли черепаха підповзе до воріт, замість линв вони візьмуть до рук сокири. Добре, хоч мамутів Манс вирішив сьогодні не надсилати. Їхня дивовижна сила марнувалася на Стіні, а величина робила легкими цілями. Останній з убитих мамутів помирав аж півтора дні; його жалісливе ревіння було моторошно слухати.
Черепаха потроху підповзала, долаючи шлях між каменів, пнів та чагарнику. В попередніх приступах дичаки втратили щось із сотню людей, і більшість лежала там, де їх спіткала смерть. У часи тихомир’я на них бенкетувало гайвороння, та зараз і птахи розліталися навсібіч із вереском — їм черепаха подобалася не більше, ніж Джонові.
Джон відчував, шо Лошак, Шовкун та решта дивляться на нього і чекають наказів, але з утоми вже й не тямив, що наказувати. Проте зібрав думки докупи, нагадавши собі: «Зараз Стіну захищаю я».
— Овейне, Лошаку — до метавок! Барило і Зайвий Чобіт — до скорпіонів! Решта — напинайте луки, беріть вогняні стріли. Спробуємо її спалити.
Джон розумів, що найпевніше спроба не вдасться, але ж не міг дозволити собі стояти і безпорадно чекати.
Черепаха була велика, громіздка, повільна — чудова ціль для стрільців. Лучники та арбалетники скоро перетворили її на неквапливого дерев’яного їжака… проте мокрі шкури добре її захищали — не гірше, ніж щити на колесах боронили лучників. Вогняні стріли немічно згасали, устромляючись у дах. Джон стиха вилаявся.
— Скорпіони! — наказав він. — Метавки!
Важкі списи зі скорпіонів прохромляли шкури глибше, та шкоди завдавали не більшої, ніж вогняні стріли. Камені відскакували від даху черепахи, лишаючи на товстому шарі хутра і шкіри лише невеличкі заглибини. Зламати дах міг би камінь з великого журавля, та один із них досі лежав потрощений, а того місця, куди міг влучити другий, дичаки ретельно уникали.
— Вона їде, Джоне! — пожалівся Овейн Пришелепок.
Та Джон і сам бачив. Вершок за вершком, сажінь за сажнем черепаха підповзала ближче, гуркотіла, здригалася і гойдалася, перетинаючи поле бою перед брамою. Щойно дичаки поставлять її упритул до Стіни, як матимуть досить захисту, щоб розколоти сокирами нашвидкуруч полагоджені зовнішні ворота. Всередині проходу, під кригою, їм вистачить кілька годин, аби прибрати дрібні уламки, а тоді на перешкоді лишаться дві залізні решітки, кілька морожених трупів і стільки братчиків, скільки Джон зможе кинути у холодну пітьму на спротив і смерть.
Ліворуч тумкнула метавка, наповнила повітря кам’яним дощем, який пролився на черепаху і, не завдавши шкоди, розсипався обабіч неї. Дичацькі лучники тим часом невпинно пускали стріли з-за щитів. Одна глухо вдарила солом’яного вартового у обличчя, і Пип вигукнув:
— Чотири в Довгозерника! Зрівнявся з Едом!
Наступна стріла свиснула йому просто повз вухо.
— Гей, ви! — загорлав він донизу. — Я не граю, мене не можна!
— Шкури не горітимуть, — мовив Джон водночас до інших і до себе.
Лишалася єдина надія: розтрощити черепаху біля самої Стіни. Але для того потрібні були дуже великі камені. Хай якої міцною дичаки вибудували свою черепаху, та якщо їй на спину зі ста сажнів висоти звалиться величезна каменюка…
— Грене, Овейне, Барило… час!
Уздовж хатини-зігрівайки рядком вишикувалися чималі дубові барила, загалом з тузінь. Наповнені вони були кам’яною жорствою, яку зазвичай чорні братчики розкидали на доріжках, що бігли Стіною. Коли напередодні Джон побачив, як вільний нарід укриває черепаху шкурами, то наказав Грену залити у барила води, скільки влізе. Вода мала просякнути крізь насип каміння і за ніч усуціль замерзнути у щось на зразок великої каменюки. Іншого каміння такої величини вони не мали.
— Нащо їх заморожувати? — запитав тоді Грен. — Чому не викотити барила як є, і хай собі летять?
Джон відповів:
— Якщо вони вдаряться об Стіну, то розлетяться на клепки, і жорства порсне дощиком. Який нам хосен засівати сучих синів дрібними камінцями?
Він доклав плече до одного барила разом із Греном, а Барило та Овейн підперли інше. Разом вони розхитали його туди-сюди, аби зламати примерзлий лід навколо дінця.
— Та скільки ж пудів наїла ця товста срака? — пожалівся Грен на барило.
— Перекидай і коти, — мовив Джон. — Лишень обережно, бо як накотиш собі на ногу,
