Історія Лізі - Стівен Кінг

А чи й справді вона це знає? Тоді чому, коли вона намагається зібрати докупи ці думки, вони ніби поринають у якийсь туман і губляться в ньому? Чому внутрішній голос наказує їй мовчати?

Дарла дивилася на неї дивним поглядом. Лізі спробувала опанувати себе й повернутися назад, до нинішнього моменту, до нинішніх людей, до нинішньої проблеми. І вперше вона помітила, який стомлений вигляд має Дарла; помітила глибокі зморшки навколо її рота й темні півкола в неї під очима. Вона взяла сестру за руки вище ліктів, і їй не сподобалося, які вони кощаві, і те, як вільно вона змогла просунути свої великі пальці між бретельками Дарлиного ліфчика і заглибинами на її плечах. Лізі досі пам’ятала, як її старші сестри вирушали до Лізбон-Гай, у гості до Ґрейгаундів. Тепер Аменді майже шістдесят, а Дарла недалеко відстала від неї.

– Послухай мене, люба, – сказала вона Дарлі. – Вони не стерегтимуть її, щоб вона не наклала на себе руки. Вони називають це спостереженням. – Вона не знала, звідки їй про це відомо, проте не сумнівалася, що саме так воно і є. – Вони тримають їх у себе двадцять чотири години, я думаю. Можливо, сорок вісім.

– А вони можуть робити це без дозволу?

– Якщо людина не скоїла злочин і її не привели копи, то не думаю.

– Може, тобі слід зателефонувати своєму адвокатові і з’ясувати точно. Тому хлопцеві з Монтани.

– Монтаною його звуть, і він зараз, мабуть, удома. Проте його домашнього телефону в довідниках немає. Він записаний у моєму нотатнику, але я залишила його вдома. Дарло, я думаю, нам треба відвезти її до Меморіальної лікарні Святого Стефана в Но-Саупа, й вона там буде о’кей.

Но-Саупа – так місцеві жителі називали Норвей-Саут і Париж у сусідньому Оксфордському окрузі, два сусідні містечка, які були також не більш як за день автомобільної їзди від інших придорожніх населених пунктів із не менш екзотичними назвами, такими як Мехіко, Мадрид, Ґілеад, Китай і Коринф. На відміну від міських лікарень у Портленді та Левістоні, невеличка Меморіальна лікарня Святого Стефана була сонним і тихим місцем.

– Я думаю, вони перев’яжуть їй рани на руках і дозволять нам забрати її додому без особливих проблем, – сказала Лізі. – Якщо тільки…

– «Якщо тільки»?

– Якщо тільки ми захочемо забрати її додому. І якщо вона захоче поїхати з нами. Я маю на увазі, ми не станемо брехати й вигадувати якусь історію, гаразд? Коли вони запитають, що сталося, – а я певна, вони запитають, – ми розповімо правду. Так, вона робила це й раніше, у стані депресії, але це було давно.

– П’ять років – це не так уже й давно.

– Усе відносно, – сказала Лізі. – І вона може пояснити, що її багаторічний бойфренд щойно приїхав до міста з новою дружиною, а тому вона почуває себе препогано.

– А якщо вона не захоче говорити?

– Якщо вона не захоче говорити, Дарло, то я думаю, вони затримають її принаймні на двадцять чотири години, і ми обидві дамо їм на це дозвіл. Тобто я хочу сказати, невже ти захочеш, щоб вона повернулася сюди, якщо вона досі перебуває на якійсь іншій планеті?

Дарла трохи подумала, зітхнула й похитала головою.

– Я думаю, багато залежатиме від самої Аменди, – сказала Лізі. – Насамперед треба її добре вимити. Я сама стану з нею під душ, якщо буде треба.

– Справді, – сказала Дарла, провівши долонею по своєму коротко підстриженому волоссю. – Мабуть, треба почати з цього.

Несподівано вона позіхнула. Це був напрочуд широкий позіх, що виставив би напоказ її мигдалеподібні залози, якби вона досі їх мала. Лізі подивилася на темні півкола під її очима і зрозуміла щось таке, що могла б зрозуміти значно раніше, якби не дзвінок від «Зака».

Вона знову взяла Дарлу за руки, легенько, але наполегливо.

– Місіс Джонс телефонувала тобі сьогодні?

Дарла подивилася на неї з похмурим подивом.

– Ні, моя люба, – відповіла вона. – Вона зателефонувала мені вчора. Учора надвечір. Я приїхала, перев’язала її рани, як змогла, і просиділа біля неї майже всю ніч. Хіба я тобі не казала?

– Ні. Я думала, все це сталося сьогодні.

– Дурненька Лізі, – сказала Дарла й сумно усміхнулася.

– Чому ти не зателефонувала мені раніше?

– Не хотіла тебе турбувати. Ти робиш так багато для всіх нас.

– Це неправда, – сказала Лізі. Їй завжди було прикро, коли Дарла або Канті (або навіть Джодота, по телефону) верзли таку нісенітницю. Вона знала, що мислить не зовсім нормально як на загал, але нормально це було чи ненормально, вона мислила саме так. – Це лише гроші Скота.

– Ні, Лізі. Це ти. Завжди ти. – Дарла помовчала мить, а тоді похитала головою. – Та менше з тим. Я просто думала, ми владнаємо цю справу лише вдвох. Але я помилилася.

Лізі цмокнула сестру в щоку, обняла її, а тоді підійшла до Аменди й сіла поруч неї на кушетку.

– Мендо.

Жодної реакції.

– Мендо-Кролику.

Хай йому біс, але раніше це спрацювало.

І справді, Аменда підвела голову.

– Що таке? Чого ти від мене хочеш?

– Ми відвеземо тебе до лікарні, Мендо-Кролику.

– Я. Не поїду. Не хочу. Їхати туди.

Лізі коротко кивала упродовж цієї уривчастої репліки й почала розстібати заляпану кров’ю блузку Аменди.

– Я тебе розумію, але твої нещасні долоні потребують серйознішого лікування, аніж на це спроможні ми з Дарлою. Питання лише в тому, чи ти захочеш одразу повернутися додому, чи залишишся перебути ніч у лікарні в Но-Саупа. Якщо ти хочеш повернутися сюди, тоді я залишуся тут і ляжу спати з тобою в одній кімнаті. І, можливо, ми поговоримо про були взагалі та про криваві були зокрема. То що скажеш, Мендо? Ти хочеш одразу повернутися додому чи, може, думаєш, що тобі треба буде залишитися на якийсь час у лікарні Святого Стефана?

– Хочу. Повернутися. Сюди.

Коли Лізі попросила Аменду підвестися на ноги, щоб вона могла зняти з неї шорти, Аменда підвелася, не вчинивши опору, але дивилася таким поглядом, ніби вивчала, як розподіляються світлотіні в кімнаті. Якщо