Протистояння. Том 1 - Стівен Кінг

Ніякий ти не хороший хлопець.

– Я хороший пацан, – похмуро сказав він. – Та кому яке діло?

Вулицею котилося таксі, і Ларрі махнув до нього. Автівка проїхала ще кілька метрів і тільки тоді загальмувала. Ларрі згадав рану на лобі. Він розчахнув задні дверцята й заліз усередину, перш ніж водій передумав.

– Мангеттен. «Кемікал Банк» на Парк-стрит, – сказав він.

Таксі влилося в дорожній рух.

– Хлопче, у тебе лоб порізаний, – зауважив таксист.

– Дівчина кинула в мене лопаткою, – промовив Ларрі байдужим тоном.

На знак співчуття водій усміхнувся йому дивною, штучною усмішкою та зосередився на дорозі, полишивши Ларрі в спокої, – той улаштувався зручніше й спробував придумати, як пояснити матері, де він провів цю ніч.

Стомлена чорношкіра жінка у вестибюлі сказала Ларрі, що Еліс Андервуд має бути на двадцять четвертому поверсі – проводить там інвентаризацію. Він сів у ліфт і поїхав нагору. Люди, які підіймалися разом із ним, потай зиркали на його лоба. З ранки вже не юшило, проте кров запеклася на ній бридкою кіркою.

Двадцять четвертий поверх займали кабінети керівників японської компанії з виготовлення фототехніки. Ларрі блукав коридорами хвилин із двадцять і почувався справжнім йолопом. Разом із ним там сновигало чимало менеджерів, і більшість були японцями, тож за зросту в шість футів і два дюйми він почувався дуже високим йолопом. Низькорослі чоловіки й жінки з розкосими очима дивилися на запечену кров на його лобі й на закривавлений рукав піджака з моторошною азіатською байдужістю.

Нарешті за велетенською папороттю Ларрі помітив двері з табличкою «ДОГЛЯДАЧ ТА ЗАВГОСП». Він спробував провернути ручку. Двері виявилися незамкненими, і він зазирнув досередини. Там була його мати, одягнена в мішкувату сіру уніформу, компресійні панчохи та черевики на каучукових підошвах. Волосся було заґудзоване й зібране в чорну сітку. Вона стояла спиною до Ларрі, тримала в руці планшетку і, здавалося, перелічувала балончики із засобом для чищення, які стояли на горішній полиці.

Раптом на Ларрі накотило потужне відчуття провини. Йому захотілося крутнутися й дати драла. Повернутися до гаража, що за два квартали від дому матері, та застрибнути до «зета». Похуй сплачена двомісячна оренда. Сісти в автівку й газувати. Куди газувати? Та куди завгодно. До Бар-Гарбора, штат Мейн. До Тампи, штат Флорида. До Солт-Лейк-Сіті, штат Юта. Підійде будь-що – головне, щоб воно було якнайдалі від Дьюї Димовухи та цієї просмерділої милом комори. Він не знав, що на нього так діяло, – флуоресцентні лампи чи поріз на лобі, – та голова тріщала по швах.

Припини скиглити, сраний мазунчику.

– Привіт, мамо, – сказав він.

Вона ледь помітно здригнулася, та не обернулася.

– Ага, Ларрі. Ти таки знайшов дорогу.

– Звісно. – Він переступив із ноги на ногу. – Я хотів вибачитися. Треба було тобі вчора зателефонувати…

– Ага. Непогана думка.

– Я заночував у Бадді. Ми… е-е… пішли трохи провітритися. Зазирнули до кількох барів.

– Саме так я й подумала. Або гуляєте, або десь сидите.

Вона підчепила ногою табуретку, вилізла на неї й заходилася перелічувати пляшки з воском для підлоги на верхній полиці. При цьому торкалася кожної кришечки кінчиками великого та вказівного пальців. Полиця висіла зависоко, і Еліс ледве дотягувалася до неї. Сукня задерлася, відкривши коричневу лиштву панчіх та смужку блідої, драглистої плоті, і він відвів очі, знічев’я пригадавши, що сталося з третім сином Ноя, коли він побачив, як батько валяється п’яним та голим на своєму ложі. Бідолаха рубав дерева й носив воду до кінця життя. І його нащадки також. Ось чому в нас бувають расові заколоти, синку. Восхвалімо Господа.

– І це все, що ти хотів мені розказати? – спитала вона, уперше озирнувшись на сина.

– Ну, хотів розказати, де був, і вибачитися. Забувся. Паршиво вийшло.

– Ага, – кивнула мати. – Є в тебе така паршива риса, Ларрі. Думав, я забула?

Він почервонів.

– Ма, слухай…

– У тебе кров. Якась стриптизерка ляснула тебе стрингами? – Вона розвернулася до пляшок і, закінчивши перелік на верхній полиці, зробила позначку на планшетці. – За минулий тиждень хтось узяв собі дві пляшечки воску. Щасливчик.

– Я ж прийшов вибачитися! – вибухнув Ларрі.

Вона ніяк не зреагувала, а от він підскочив. Трішки.

– Ага, я чула. Містер Джоган влаштує нам рознос, якщо невидимець цупитиме пляшки й надалі.

– Я не вліз у п’яну бійку, не вештався по стрип-барах. Нічого такого. Я просто… – Він замовк.

Вона розвернулася до нього, звівши брови в знайомому сардонічному виразі – Ларрі чудово його пам’ятав.

– Просто що?

– Ну… – він спробував придумати якусь переконливу брехню, та нічого не вийшло. – Це була. Ем. Лопатка.

– Хтось сплутав тебе з яєчнею? Певне, ви з Бадді таки непогано гульнули.

Він постійно забував, як майстерно вона вміє крутити слова – певне, цього хисту ніколи не втратить.

– Ма, то була дівчина. Лопаткою в мене пожбурила дівчина.

– Метка краля, – сказала Еліс Андервуд і відвернулася. – Клята Консуела знову кудись засунула формуляри заявок. Не те щоб від них була якась користь: ніколи не довозять того, що треба. Натомість отримуємо купу такого, з чим і до Судного Дня не розберуся.

– Ма, ти злишся на мене?

Зненацька руки в неї обвисли. Плечі опустилися.

– Не злися на мене, – прошепотів Ларрі. – Не злися, окей? Мам?

Вона обернулася до нього, і він побачив у її очах неприродний блиск. Тобто він був досить природним, та його точно не спричинило сяйво флуоресцентних ламп, і Ларрі знову почув вирок спеціалістки з оральної гігієни: «Ніякий ти не хороший хлопець». І якщо він збирався таке виробляти, чому взагалі повернувся додому?… І байдуже, що вона виробляла з ним.

– Ларрі, – лагідно промовила вона. – Ларрі, Ларрі, Ларрі.

На мить йому здалося, що вона більше нічого не скаже. Він навіть дозволив собі сподіватися, що так і буде.

– І це все, що ти можеш сказати? «Не злися на мене, будь ласка, ма, не злися»? Мені не подобається твоя пісня, та коли я чую її по радіо, однаково радію, що чую твій спів. Мене питають, чи то справді мій син, і я кажу: «Так, це Ларрі». Кажу їм, що ти завжди гарно співав, і не брешу, правда ж?

Він жалюгідно похитав головою, не наважуючись заговорити, не довіряючи своєму язику.

– Розказую їм, як ти взяв до рук гітару Донні Робертса, ще коли ходив до молодших класів, як через півгодини вже грав краще за нього, і це попри те, що Донні брав уроки ще з другого класу. У тебе є талант, Ларрі, я знала це без чужих підказок,