Протистояння. Том 1 - Стівен Кінг

– Так, я з Бронксу, і шо? Чорнішою не стала. Щось маєш проти Бронксу? Ти шо, типу расист?

– Нічого не маю, і ні, я так не думаю, – сказав він і босоніж підійшов до неї. – Слухай, цей «дехто» – моя мати. Я приїхав до міста лише два дні тому, а минулого вечора їй навіть не зателефонував… Чи я помиляюся? – додав він із надією.

– Нікому ти не дзвонив, – похмуро відказала вона. – Твоя мати, аякже.

Він повернувся до ліжка, встромив ноги в лофери.[58]

– Так. Справді. Вона працює в «Кемікал Банку». Завгоспом. Ну, гадаю, зараз вона вже не завгосп, а просто слідкує за порядком на одному з поверхів.

– Щось мені вже й не віриться, що ти той самий Ларрі Андервуд.

– Вір у що хочеш. Мушу бігти.

– Ах ти наволоч! – гаркнула вона. – І що мені тепер робити з усім, що я наготувала?

– Можна у вікно викинути, – запропонував він.

Вона пронизливо вискнула зі злості й метнула в нього лопаткою. Будь-якого іншого дня вона б промахнулася. Якщо поміркувати, одним з основних законів фізики було те, що лопатка, яку жбурнула розлючена оральна гігієністка, не полетить по прямій траєкторії. Однак трапився виняток, який лише підтверджує правило: круть-верть, сальто-колесо – бах, прямісінько в лоба. Болю майже не було. А тоді, як Ларрі нагнувся за лопаткою, на килимок під його ногами впали дві краплі крові.

Стиснувши лопатку, він ступив два кроки до Марії.

– Бахнути б тебе цією штукою! – гримнув він.

– Ну ж бо! – Вона замружилася й позадкувала. Потекли сльози. – Чого б не бахнути?! Велика зірка! Потрахався – і тікати! Я гадала, ти гарний хлопець! Покидьок!

Сльози струменіли її щоками, зривалися з підборіддя, крапали на груди. Мов зачарований, Ларрі дивився, як одна з них прокотилася горбиком її правої груді й повисла на соску. Вона створила збільшувальний ефект. Ларрі розгледів крізь неї пори й один чорний волосок, який ріс близько до краю ареоли. «Господи Боже, уже дах протікає», – зачудовано подумав він.

– Мушу йти, – сказав він.

Його білий сукняний піджак лежав у ногах ліжка. Ларрі підібрав його, накинув на плече та рушив до вітальні.

– Лайно ти, а не мужик! – крикнула вона йому навздогін. – Я пішла з тобою лише тому, що ти здався мені гарним хлопцем!

Від вигляду вітальні Ларрі мало не застогнав. На дивані, де вночі, як йому пригадалося, проводилися ті самі оральні процедури, валялося щонайменше дві дюжини синглів «Сонце, ти хлопця свого любиш?» Ще три платівки лежало на кришці запилюженого переносного програвача. На дальній стіні висів величезний плакат із Раяном О’Нілом та Елі Макґро.[59] Оральні процедури – це те, за що ніколи не вибачаються, ха-ха. «Господи, я справді поїхав дахом».

Вона й досі стояла у дверях і плакала. Одягнена в саму напівпрозору спідницю, дівчина виглядала жалюгідно. Він помітив подряпину на одній гомілці – порізалася, коли голила ноги.

– Слухай, зателефонуй мені, – мовила вона. – Я не серджуся.

Треба було сказати «гаразд», і на цьому все скінчилося б. Але натомість Ларрі почув, як із його губ зірвався дурнуватий смішок, а тоді він промовив: «Твої оселедці горять».

Вона закричала й кинулася до нього, та перечепилася об диванну подушку й полетіла на підлогу. Однією рукою перекинула почату пляшку молока й зачепила порожню бутельку від скотчу, яка стояла поряд. «Боже правий, – подумав Ларрі. – Ми що, їх мішали?»

Він вискочив із квартири й затупотів сходами. Коли спускався останніми сходинками до дверей під’їзду, почув, як вона кричить на горішньому майданчику:

– Ніякий ти не хороший хлопець! Ніякий ти не…

Ларрі загрюкнув двері, і його оповила імлиста, волога теплота, просякнута запахами квітучих дерев та автомобільних вихлопів. Після смороду смаженого жиру й затхлих цигарок цей дух видався йому справжніми парфумами. Його пальці й досі стискали ту саму очманілу цигарку – вона догоріла до самого фільтра. Ларрі кинув її в риштак і набрав повні легені свіжого повітря. Чудово було вирватися з того божевілля. Тож повернімося, друзі, до тих прекрасних днів, коли нормальність була цілком…

Зверху й позаду нього бухнуло, відчинившись, вікно, і Ларрі зрозумів, що почує далі.

– Бодай ти згнив заживо! – закричала вона до нього. Справжнє дитя Бронксу. – Бодай тебе в метро перечавило! Хер ти, а не співак! Навіть трахитися не вмієш! Гнида! Запхай це собі в сраку! Розкажи все своїй мамці, гнида срана!

З вікна на третьому поверсі засвистіла пляшка з молоком. Ларрі пригнувся. Вона бомбою вибухнула біля риштака, забризкавши вулицю гострими скалками. Далі полетіла пляшка від скотчу – крутнувшись у повітрі, розбилася біля його ніг. Не кожна гігієністка може похвалитися такою лячною влучністю. Він кинувся бігти, прикриваючись однією рукою. Божевілля ніяк не закінчувалося.

Позаду почулося фінальне, довге завивання, насичене соковитим, переможним бронкським акцентом: «ПОЦІЛУЙ МЕНЕ В СРАКУ, ХУЙЛО ДЕШЕ-Е-ЕВЕ-Е-Е!»

Наступної миті він завернув за ріг і, опинившись на естакаді, перехилився через перила й голосно засміявся тремким, близьким до істерики сміхом. Унизу мчали автівки.

– Невже не можна було спокійно все владнати? – сказав він, навіть не помітивши, що говорить уголос. – Ой, чуваче, міг би й краще виступити. Кепська вийшла сцена. Повна фігня, чуваче.

Ларрі почув власний голос і знову зареготав. Зненацька на нього накотилася запаморочлива нудота, і він міцно замружився. Увімкнулося реле пам’яті в Центрі мазохізму, і в голові пролунали слова Вейна Стакі: «Є в тобі одна риса – коли її помічаєш, то здається, наче фольгу вкусив».

Він повівся з тією дівчиною, наче зі старою хвойдою після студентської груповушки.

Ніякий ти не хороший хлопець.

Неправда. Неправда.

Та коли народ на його вечірці не захотів ушиватися, він пригрозив викликати поліцію і говорив цілком серйозно. Хіба ні? Так. Так, цілком. Більшість із них були незнайомцями, і якби вони сіли срати на мінному полі, він би й оком не зморгнув, та четверо чи п’ятеро з тих бунтівників були його давніми знайомими. А Вейн Стакі, той покидьок, просто стояв у дверях, схрестивши руки на грудях, наче суддя в день страти.

– Якщо таке робиться з усіма такими хлопцями, як ти, Ларрі, то краще б ти й досі співав у клубах, – сказав Сел Доріа на прощання.

Він розплющив очі, відвернувся від дороги внизу й роззирнувся, видивляючись таксі. Звісно-звісно. Коли Сел і справді був таким вірним друзякою, чого ж він крутився там, як і решта п’явок? Я був дурнем, і ніхто не любить дивитися, як розумнішає бовдур. Ось у