Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон

— Мені шкода, — сказав Холін. — Але я…

Та здійняла вільну руку й легенько вдарила його в груди.

— Я не стерплю такого й від тебе, Далінаре. Ми ж дружили ще навіть до того, як я вперше зустрілася з Ґавіларом! Ти й досі знайомий зі мною, а не тінню давно покійного члена династії. Хіба не так?

І благально глянула на нього.

«Кров моїх пращурів, — подумав вражений князь. — Вона плаче».

Дві маленькі сльозинки.

Далінар нечасто бачив її такою щирою.

А тому поцілував.

То була помилка. Він знав, що була. Але все ж схопив її, затис у грубих гарячих обіймах і взявся ловити губи жінки своїми, не в змозі стриматися. Навані танула, притулившись до нього. Той відчував солоний присмак сліз, які збігали до її вуст, що зливалися з його власними.

Це тривало довго. Аж надто довго. Блаженно довго. Совість волала до нього, неначе в’язень, якого прикували ланцюгами до камери й примусили споглядати якесь жахіття. Але певна частина його єства прагнула цього десятиліттями, котрі минули в спогляданні того, як брат улещує, веде до шлюбу та робить своєю єдину жінку, яку коли-небудь жадав молодий Далінар.

Він зарікся, що ніколи не дозволить такому статися, і заборонив собі й думати про Навані тієї ж хвилини, коли Ґавілар здобув її руку. Але Далінар відступився.

Та її смак, її запах, тепло її тіла, що притискалося до нього, були занадто солодкі. І, мов аромат квітучого саду, змивали почуття провини. На мить той доторк прогнав геть усе інше. Забулися пов’язаний із видіннями страх, тривога через Садеаса й сором за скоєні помилки.

Він міг думати тільки про неї. Прекрасну, проникливу, тендітну й сильну водночас. Далінар горнувся до її тіла — того єдиного, за що можна було триматися, доки світ із його проблемами шалено вертівся довкола.

Нарешті він перервав поцілунок. Вона звела на нього сп’янілі очі. У повітрі довкола них повільно кружляли спрени пристрасті, схожі на крихітні пластівці кришталевого снігу. Князя знову захлеснуло почуття провини. Він спробував м’яко відсторонити її, але та міцно трималась за нього, притулившись усім тілом.

— Навані, — озвався Далінар.

— Тс-с-с.

Жінка поклала голову йому на груди.

— Нам не можна…

— Цить, — повторила вона наполегливіше.

Той зітхнув, але дозволив собі не розмикати обіймів.

— У цьому світі коїться щось не те, Далінаре, — тихо сказала Навані. — Загинув король Джа Кеведу. Я щойно почула про це. Його вбив Сколкозбройний шин у білому одязі.

— Прародителю бур!

— Щось відбувається, — повторила вона. — І причому масштабніше, ніж тутешня війна, важливіше, ніж помста за Ґавілара. Ти чув про ненормальні речі, які бурмочуть люди перед смертю? Більшість не звертають на це уваги, але серед лікарів поповзли чутки. Буревартівники шепочуться між собою, що стихії стають все могутнішими.

— Чув, — ледь видобув той, ущент одурманений нею.

— Моя дочка дошукується чогось, — вела далі жінка. — Вона інколи лякає мене. Така вже завзята! Я щиро маю її за найрозумнішу людину, з якою коли-небудь зналася. І предмет її розвідок… Далінаре, вона гадає, що назріває дещо вкрай небезпечне.

«Сонце схиляється до горизонту. Гряде Вічновій. Справжня Руйнація. Ніч скорбот…»

— Ти потрібен мені, — промовляла Навані. — Я роками жила з цим знанням, але боялася, що почуття провини зруйнує тебе, тому й утекла. Проте не змогла лишатися осторонь. Не з тим ставленням, з яким зіштовхнулася, і не тоді, коли на світі таке коїться. Я налякана, Далінаре, і ти потрібен мені. Ґавілар насправді виявився не таким, яким усі його сприймали. Я була небайдужа до нього, та він…

— Будь ласка, — попросив Далінар. — Не кажи про нього погано…

— Гаразд.

«Кров моїх пращурів!» Він не міг думати про щось інше, крім її запаху. Заціпенівши, князь тримався за неї, мов людина, що з останніх сил хапається за камінь під поривами великобуряного вітру.

Та звела на нього погляд.

— Що ж, у такому разі дозволь висловитись інакше: я була небайдужа до Ґавілара, але я більш ніж небайдужа до тебе. І мені набридло чекати.

Далінар заплющив очі.

— Як ти це собі уявляєш?

— Ми щось придумаємо.

— Нас публічно знеславлять.

— У таборах на мене й так не звертають уваги, — відказала Навані, — а про тебе поширюють поголоски й плітки. Що ще вони можуть нам заподіяти?

— Знайдуть, як насолити. Мене, наприклад, поки що не засудили конгрегації.

— Ґавілар мертвий, — сказала вона, знову кладучи голову князю на груди. — За життя чоловіка я жодного разу не зрадила йому, хоча Прародитель бур свідок, що в мене були для цього всі підстави. Конгрегації можуть балакати все що завгодно, але «Аргументи» не забороняють союзу між нами. Традиція та віровчення — не одне й те ж, і я не збираюся зважати на страх образити чиїсь почуття.

Далінар глибоко вдихнув, а тоді примусив себе розтиснути обійми й відсторонитися.

— Якщо ти сподівалася вгамувати на сьогодні мої тривоги, то в тебе нічого не вийшло.

Та склала руки. Він і досі відчував те місце на спині, де його торкнулася її захищена лівиця. Ніжний дотик, який бережуть для членів родини.

— Я тут не для того, щоби вгамовувати тебе, Далінаре. Якраз навпаки.

— Прошу тебе. Мені справді потрібен час подумати.

— Я не дозволю тобі відштовхнути мене. Я не робитиму вигляду, що цього не було. Я не…

— Навані, — м’яко перебив він її. — Я не залишу тебе. Обіцяю.

Вона якийсь час дивилася на князя, а тоді на її обличчі проступила іронічна посмішка:

— Гаразд. Але ти сьогодні дещо започаткував.

— Я? — перепитав той, здивований, захоплений, спантеличений, схвильований і присоромлений водночас.

— Поцілунок був твоєю ініціативою, — немов між іншим зауважила вона, відчиняючи двері й виходячи в передпокій.

— Це ти мене на нього спокусила.

— Що? Спокусила? — вона озирнулася на нього. — Далінаре, я ще ніколи в житті не була такою щирою й відкритою.

— Знаю, — відказав той, усміхаючись. — Саме це мене й спокусило.

Він тихенько зачинив двері й зітхнув.

«Кров моїх пращурів, — подумав він, — ну чому в таких справах ніколи не буває просто?»

Та все ж, усупереч своїм думкам, він почувався так,