Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон

— Я знаю, що ти тут, — промовив Холін.

Мовчання.

— Що він вирішить? — запитав князь. — Він об’єднав їх, як і хотів?

Але голос, який часто промовляв у видіннях, не озивався. Запитання Далінара лишилися без відповідей. Зітхнувши, він обернувся, щоб окинути поглядом усіяні трупами поля.

«Ти, Ногадоне, маєш рацію принаймні в одному. Бути людиною означає хотіти неможливого».

Сонце сідало, і краєвид огортала темрява. Вона поглинула його, і князь заплющив очі. А коли розплющив знову — опинився в своїх покоях, стоячи позаду крісла й тримаючись руками за спинку. Він обернувся до синів, котрі нервово переминалися поблизу, щомиті готові схопити його, якщо той розбушується.

— Що ж, — сказав князь, — жодного пуття. Я нічого не довідався. Бодай йому буря! Щось у мене ніяк не виходить…

— Далінаре, — заклопотано кинула Навані, усе ще шкрябаючи телестилем по паперу. — Що ти сказав перед самим закінченням видіння? Повтори…

Той наморщив чоло.

— Перед самим?..

— Так, — гарячково допитувалася жінка. — Останні вимовлені тобою слова…

— Я цитував того, з ким розмовляв. «Бути людиною означає хотіти неможливого». А що?

Та не звернула на нього уваги й несамовито заводила пером. А щойно скінчила, зісковзнула з довгоногого стільця й кинулася до книжкової полиці.

— Чи нема в тебе примірника… А, ось… я так і думала, що має бути. Адже це книги Джасни, чи не так?

— Так, — підтвердив Далінар. — Вона просила, щоби я зберіг їх до її повернення.

Навані взяла том із полиці.

— «Аналекти» Корвани.

Тоді поклала фоліант на письмовий стіл і заходилася гортати сторінки.

Далінар приєднався до неї, хоча, звісно ж, не міг розібрати написаного.

— А до чого тут це?

— Ось, — промовила Навані й звела очі на князя. — Коли ти поринаєш у ці свої візії, то, як і сам знаєш, говориш.

— Так, по-тарабарському. Сини сказали мені.

— Анак малаг каф, дел макіан габін йаг, — прочитала жінка. — Нічого не нагадує?

Спантеличений Далінар похитав головою.

— Дуже схоже на те, що батько говорив під час видіння, — сказав Ренарін.

— Не «дуже схоже», Ренаріне, — самовдоволено заперечила тітка, — а точнісінько та сама фраза. Ти промовив її останньою, перед самим виходом із трансу. Я ж бо — наскільки встигала — записувала все, що ти сьогодні белькотів.

— Навіщо? — здивувався Далінар.

— Бо мені здалося, що це зможе нам чимось допомогти. І так воно й вийшло. Та сама фраза наводиться в «Аналектах», майже слово в слово.

— Що? — недовірливо перепитав Холін. — Як так?

— Це рядок із пісні, — пояснила жінка. — З хоралу Ванріала — ордену митців, котрі живуть на схилах Безмовної височини у Джа Кеведі. Вони рік за роком, століття за століттям наспівують такі тексти, що їх, як вони запевняють, створили зорепіснемовою самі Вісники. У них зберігаються слова таких хоралів, записані в стародавньому манускрипті. Але їхні значення були забуті. І тепер це лише набір звуків. Дехто з учених вважає, що той манускрипт — як і самі тексти — можуть і справді бути зразками зорепісенної мови.

— І я… — почав Далінар.

— Щойно процитував рядок одного з них, — докінчила за нього Навані. — Навіть більше: якщо ти нічого не переплутав у тільки-но згаданій фразі — то, виходить, переклав його. Що може стати підтвердженням Ванріалської гіпотези! Одне речення — це, звичайно, небагато, але воно може дати нам ключ до перекладу всього манускрипту. Мені вже довгенько не давала спокою одна думка, поки я дослухалася до того, що ти верзеш під час видінь. Надто вже впорядкованим воно здавалося як для звичайної тарабарщини, — жінка глянула на князя й широко всміхнулася. — Далінаре, ти, імовірно, розгадав одну з найзаплутаніших і найдавніших таємниць усіх часів.

— Стривай-но, — втрутився Адолін. — Що це ти таке кажеш?

— Я кажу, племіннику, — відказала Навані, дивлячись на нього, — що ми отримали потрібний тобі доказ.

— Але… — заперечив той, — ну, тобто… він міг почути десь оту одну-єдину фразу…

— І вивів із неї цілу мову? — запитала тітка, підносячи тому перед очі повністю списаний аркуш. — Тут не тарабарщина, але й не одна з живих сучасних говірок. Підозрюю, що це якраз те, чим нам здається — зорепіснемова. Тож якщо ти, Адоліне, не здатен запропонувати кращого пояснення, яким же чином твій батько опанував мертву мову, його видіння, поза всяким сумнівом, істинні.

У кімнаті запала тиша. Навані й сама здавалася приголомшеною тим, що сказала. Але швидко струснула з себе цей стан.

— А тепер, Далінаре, — мовила вона, — я хочу, щоби ти описав своє видіння з максимально можливою точністю. Якщо зможеш, пригадай дослівно все, що говорив. Кожна дещиця зібраної інформації допоможе моїм ученим розібратися з цим…

61

Праведний через гріховність

«У бурі прокидаюсь я — падаючи, кружляючи, горюючи». — Дата отримання зразка: каканев, 1173, за 13 секунд до смерті. Досліджувався міський вартовий.

— Далінаре, звідки така впевненість, що то був він? — м’яко поцікавилася Навані.

Князь похитав головою.

— Я просто знаю це, і все. То був Ногадон.

Від закінчення візії минуло кілька годин. Навані залишила письмовий стіл і перебралася в зручніше крісло біля Далінара. Ренарін сидів навпроти нього, про людське око складаючи їм компанію. Адолін пішов збирати донесення про завдані великобурею збитки. Хлопця, здавалось, надзвичайно стривожило те, що видіння виявилися правдиві.

— Але ж чоловік, якого ти бачив, не згадував свого імені, — заперечила жінка.

— То був він, Навані, — Далінар втупив погляд у стіну поверх голови Ренаріна, роздивляючись гладкий коричневий Душезаклятий камінь. — Поряд із ним відчувались атмосфера владності та вага колосальної відповідальності. А ще певна велич.

— Але то міг виявитись якийсь інший правитель, — не здавалася та. — Адже він все ж відкинув твою пропозицію написати книгу.

— Просто час зробити це ще не настав — йому наразі було не до того. Стільки смертей… Його гнітила певна непоправна втрата. Прародителю бур! Дев’ять із десяти підданих загинули у війні. Ти можеш собі таке уявити?