Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін

За півгодини Піпін сказав:

— Сподіваюся, ми не звернули задалеко на південь і не йдемо вздовж лісу! Це не дуже широка смуга — я би сказав, не більше ніж миля в найширшому місці — і ми вже її мали би пройти.

— Тепер не варто кривуляти, — сказав Фродо. — Це діла не поліпшить. Ходімо, як і йшли! Я не певен, що зараз хочу вийти на відкритий простір.

Так вони пройшли ще кілька миль. Тоді сонце знову пробилося крізь подерті хмари, і дощ майже вщух. Було пополудні, й гобіти відчули, що саме час пообідати. Вони зупинилися під в'язом: його листя, хоч і пожовкле, було густе, а земля біля коріння здалася доволі сухим прихистком. Коли вони заходилися готувати їжу, то виявили, що ельфи наповнили їхні пляшки чистим трунком блідо-золотого кольору: він мав аромат меду, зібраного з багатьох квітів, і чудово бадьорив. Невдовзі вони вже сміялися, махнувши рукою на дощ і на Чорних Вершників. Останні кілька миль — почували вони — невдовзі будуть позаду.

Фродо притулився спиною до стовбура і заплющив очі. Сем і Піпін сіли поруч і стали мугикати, а потім тихо наспівувати:

Оп-ля-ля! Візьму пляшку я —

Утішиться душа моя.

Хай вітер виє й дощ шпурля,

Хай на путі початку я —

Приляжу тут, під деревцем,

І чхав на хмари я з дощем.

— Оп-ля-ля! — завели вони знов, уже голосніше. Раптом змовкли. Фродо схопився на ноги. Вітер доніс протяжне завивання, схоже на крик якоїсь лихої самотньої істоти. Воно то голоснішало, то стихало і обірвалося на високій пронизливій ноті. Не встигли вони, мов заморожені, поворухнутися, яку відповідь на виття пролунав другий крик, дещо тихіший і віддаленіший, але кров від нього теж холола. Далі запала тиша, яку порушував тільки шелест вітру в листі.

— І що ж це було? — нарешті запитав Піпін, якомога легковажнішим, але тремтячим голосом. — Якщо це пташка, то, значить, така, яку я ніколи в Ширі не чув.

— Це не птах і не звір, — сказав Фродо. — Це був клич або сигнал, — у тому крику були слова, хоча я їх не зрозумів. Але гобіти таких голосів не мають.

На цьому розмова припинилась. Усі думали про Вершників, але ніхто про них не говорив. Нікому не хотілося ні йти, ні залишатись; але рано чи пізно їм слід було перетнути відкриту місцевість до Переправи, і тому найкраще було йти якомога швидше та засвітла. За кілька хвилин вони закинули торби на плечі й рушили в дорогу.

Невдовзі ліс раптово скінчився. Перед ними розляглися широкі луки. Тепер вони збагнули, що справді збочили задалеко на південь. Удалині, за річкою, виднівся невисокий пагорб Цапова, та вже ліворуч від них. Вони обережно визирнули з-за дерев і чимдуж помчали луками.

Спершу їм було страшно без прикриття лісу. Далеко позаду залишився пагорб, на якому вони снідали. Фродо майже був певен, що побачить на хребті супроти неба темну віддалену постать вершника; та нікого не було видно. Сонце, схиляючись до пагорбів позаду, втекло від роздертих хмар і тепер яскраво сяяло. Страх їх покинув, хоча вони все ще чулися непевно. А земля вже почалась оброблена й упорядкована. Невдовзі вони вийшли на поля та луки з живоплотами й рівчаками для осушування. Усе видавалося тихим і спокійним: звичайнісінький куточок Ширу. З кожним кроком їхній настрій поліпшувався. Ближчала смуга Ріки, Чорні Вершники тепер видавалися лісовими примарами, залишеними далеко позаду.

Межею величезного бруквяного поля вони підійшли до товстезних воріт. За ворітьми вторована стежка бігла між низькими доглянутими живоплотами аж до скупчення дерев удалині. Піпін зупинився.

— Я впізнаю ці поля й ці ворота! — сказав він. — Це Бобовий Лан, земля старого хазяїна Чударя. Ось там, між деревами, його садиба.

— З дощу та під ринву! — прохопився Фродо так сполохано, ніби Піпін заявив, що доріжка веде до драконового лігва. Усі поглянули на нього здивовано.

— А що не гаразд зі старим Чударем? — запитав Піпін. — Він добрий приятель усіх Брендіцапів. Звісно, жахає всіх заброд, і пси в нього люті, але, зрештою, народ тут живе біля кордону і має бути насторожі.

— Я знаю, — сказав Фродо. — Та все ж, — додав він, знічено усміхаючись, — я боюся його та його собак. Він кілька разів мене спіймав, коли я лазив до нього по гриби ще хлопчиськом у Брендіхолі. Останнього разу він мене віддухопелив, а потім спустив собак. «Бачите, хлопці, — сказав він до них, — наступного разу, як цей малий шибеник ступить на мою землю, можете з'їсти його. А зараз проведіть!» Вони гналися за мною всю дорогу до Переправи. Я страшенно перелякався, — хоча мушу визнати, що тварюки знали свою справу і мене не зачепили.

Піпін засміявся:

— Ну, то саме час позбутися страху. Особливо, якщо ти збираєшся повертатись до Цапового Краю. Старий Чудар насправді добряк, — тільки не чіпайте його грибів. Ходімо стежкою — не будьмо злодюгами. А я, зустрівшись із ним, побалакаю. Він знає Мері, й колись я, бувало, частенько до нього навідувався.

Вони пішли стежкою, аж поки серед дерев не завидніли очеретяні дахи великого будинку та господарських будівель. Чударі й М'якостопи з Колодного, як і більшість населення Прилук, мешкали у будинках; ця садиба була збудована з міцної цегли й оточена високим муром. Широкі дерев'яні ворота виходили на доріжку.

Раптом, коли вони підійшли ближче, почувся жахливий гавкіт, і хтось голосно гукнув:

— Хапе! Зубе! Вовче! Вперед, хлопці!

Фродо та Сем завмерли, а Піпін ступив іще кілька кроків. Ворота розчинились, і три здоровенні пси вистрибнули на стежку й кинулися до мандрівників, люто гавкаючи. Піпіна вони обминули; Сем зіщулився біля стіни, коли два схожі на вовків псиська підозріло його обнюхували та гарчали на кожен його порух. Найбільший і найстрашніший пес зупинився перед Фродо, наїжачившись і погаркуючи.

У воротях з'явився широкоплечий огрядний гобіт із круглим червоним обличчям.

— Гей-гей! Ви хто такі, і чого вам тут треба? — запитав він.

— Добридень, пане Чударю! — привітався Піпін. Хазяїн придивився до нього.

— А-а, та це ж добродій Піпін, тобто пан Переґрін Тук! — вигукнув він, усміхнувшись. — Давненько тебе не бачив. Добре, що я тебе впізнав. Я саме йшов спускати псів на всіляких зайд. Тепер тут кояться дивні речі. У наших краях, бач, дивні люди часами вештаються. Занадто близько до Ріки, — сказав він, похитуючи головою. — Але той тип був дивніший за всіх. Удруге пройтися моєю землею я йому не дозволю.

— Це ви про