Борва мечів - Джордж Мартін
Коли Хайме почув, як відчиняються двері, то закрив Білу Книгу і підвівся привітати своїх присяжних братчиків. Першим увійшов пан Озмунд Кіптюг; він вишкірився до Хайме так, наче був йому старим бойовим побратимом.
— Пане Хайме, — мовив він, — якби ви отак вбралися того вечора, я б вас упізнав одразу, не вагаючись!
— Та невже?
Хайме мав свої сумніви. Челядинці скупали його, поголили, вимили та зачесали волосся. Коли він зазирнув у люстро, то не побачив того чоловіка, що перетнув річковий край поруч із Брієнною… але й себе не побачив теж. Обличчя його стало вузьке і запале, під очима лягли тіні. «Я схожий на якогось кволого старця.»
— Станьте коло вашого крісла, пане лицарю.
Кіптюг підкорився. Один за одним зайшли інші присяжні братчики.
— Панове браття, — запитав Хайме за звичаєм, коли зібралися усі п’ятеро, — хто нині боронить життя короля?
— Мої брати, пан Озней та пан Озфрид, — відповів пан Озмунд.
— І мій брат, пан Гарлан, — додав Лицар Квітів.
— Чи вбережуть вони його милість?
— Вбережуть, пане Регіментарю.
— Тоді прошу сідати.
Слова підкорялися давньому звичаю — перш ніж розпочати нараду всіх семи братчиків, слід було переконатися у безпеці короля.
Пан Борос та пан Мерин сіли одесну Хайме, лишивши поміж себе порожнє крісло для пана Ариса Дубосерда, що саме знаходився у Дорні. Пан Озмунд, пан Балон і пан Лорас розташувалися ошую. «Старі та нові.» Хайме стало цікаво, чи не криється за цим якогось особливого змісту. Адже бували часи, коли і Королегвардія розділялася у собі; найприкріше та найвідоміше — у Танку Драконів. Чи не слід йому стерегтися того ж самого?
Сидіти у кріслі Регіментаря, де він стільки років бачив Барістана Зухвалого — то було майже моторошне відчуття. «А ще моторошніше — сидіти скаліченим.» Та все ж це місце тепер належало йому. Як і уся Королегвардія — «Томенова сімка».
Хайме служив з Мерином Трантом та Боросом Блаунтом багато років і знав їх за непоганих бійців; утім, Трант був норовом лихий та лукавий, а Блаунт — надто брутальний і ломакуватий. Панові Балону Лебедину корзно пасувало ліпше, а Лицаря Квітів, на загальну думку, прикрашали такі лицарські чесноти, що кращих годі й шукати. Лишався п’ятий, досі йому незнайомий — оцей Озмунд Кіптюг.
Хайме спитав себе, що сказав би про це збіговисько пан Артур Дейн. Найпевніше, щось на кшталт: «Диво, до чого докотилася Королегвардія». А Хайме мусив би відповісти: «То я відчинив двері. І не зробив нічого, коли досередини вповзла ницість і підлота».
— Король мертвий, — почав Хайме свою промову. — Сина моєї сестри, юнака тринадцяти років, було свавільно вбито на його власному весільному бенкеті у його власних палатах. Усі п’ятеро з вас були там присутні. Усі п’ятеро захищали його безпеку. І все ж він мертвий.
Він почекав, щоб послухати їхні відповіді, та жоден навіть горлянку не прочистив. «Малий Тирел сердиться, Балонові Лебедину соромно» — вирішив Хайме. Іншим трьом, схоже, було байдуже.
— Це зробив мій брат? — без манівців, руба запитав він, коли скінчив чекання. — Мого небожа отруїв Тиріон?
Пан Балон незатишно посовався у кріслі. Пан Борос стиснув пальці в кулака. Пан Озмунд ліниво знизав плечима. Відповіді Хайме дочекався лише від Мерина Транта:
— Він наливав вино до келиха Джофрі. Напевне, тоді й укинув отруту.
— Ви певні, що він отруїв саме вино?
— А як не вино, то що? — запитав пан Борос Блаунт. — Біс вилив рештки вина з дінця на підлогу. Навіщо? Певно ж, задля того, щоб позбавитися доказу вини.
— Тобто він знав, що вино отруйне, — додав пан Мерин.
Пан Балон Лебедин насупився.
— Біс на помості був не сам. Аж ніяк не сам. У останню годину бенкету там стояли і ходили люди, мінялися місцями, вислизали до нужника… з’являлися та зникали слуги… король із королевою щойно розрізали весільний пиріг, усі очей не зводили з них і тих триклятих голубів. Королівську чару ніхто не пильнував.
— Хто ще перебував на помості? — запитав Хайме.
Йому відповів пан Мерин:
— Родичі короля, родичі нареченої, великий маестер Пицель, верховний септон…
— Ось вам і отруйник! — хитро вишкірився пан Озмунд Кіптюг. — Надто вже святим та божим прикидається той старий пень. Ніколи він мені не подобався!
І сам зареготав зі свого жарту.
— Ні! — заперечив Лицар Квітів, анітрохи не звеселившись. — То Санса Старк отруїла короля. Ви забулися, що з того келиха пила і моя сестра теж. У всій палаті лише Санса Старк мала причину бажати смерті не лише королю, але також і Маргерії. Вона отруїла весільне вино, бо сподівалася вбити їх обох разом. І навіщо б вона потім тікала, якщо не з вини?
«Малий розумно каже. Можливо, Тиріонової вини тут справді немає.» Проте дівчину досі ніхто не знайшов і не мав гадки, де шукати. Ліпше подбати про це власноруч. А найперше незле було б з’ясувати, як вона вибралася з замку. «Варис напевне має що розповісти. Адже краще за євнуха Червоний Дитинець не знає ніхто.»
Але навіть ця справа могла зачекати. Наразі Хайме мав нагальнішу турботу. «Ви кажете, що є Регіментарем Королегвардії» — сказав його батько. — «Ідіть і виконуйте свої обов’язки.» Певно, не цих п’ятьох він обрав би собі за братчиків, якби міг обирати. Але ж мав те, що мав — куди подінешся. Настав час міцно узяти віжки до рук.
— Та хай хто це зробив, — мовив він, — король Джофрі помер, і тепер Залізний Престол належить королю Томену. Я маю намір утримати його на престолі, доки він не посивіє і не втратить останні
