Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон

Так чи інак, а молодший Холін не брав участі в залікових поєдинках, і це спонукало інших Сколкозбройних недооцінювати його. Вони залюбки піднімали кинуту ним рукавичку, а дехто з тих, котрі не мали Сколків, викликáли на дуель його самого. Згідно з традиціями, особисті Зброя й Збруя короля за велику плату надавалися кожному, хто водночас здобував монаршу ласку та бажав помірятися силами зі Сколкозбройним.

Далінар зіщулився від самої думки про те, щоби хтось чужий надягнув його Збрую чи взяв у руку Присяжника. Це здавалося протиприродним! Та все ж позичання королівських — або, до відновлення монархії, князівських — Сколків було освяченою часом традицією. Навіть Ґавілар не порушив її, хоча конфіденційно й нарікав на неї.

Адолін ухилився від чергового випаду та перейшов до атакувальних різновидів Вітростійки. Ресай виявився неготовим до цього, хоч він і спромігся завдати ковзного удару по правому наплічнику противника. Молодий Холін наступав, і його Зброя описувала плавні криві. Суперник задкував, стаючи в оборонну позицію — Каменестійка була однією з небагатьох, які добре для цього підходили.

Княжич відбив клинок противника і змусив того порушити стійку. Ресай поновив її, однак Адолін знову зробив те саме. Від багаторазового повторення процедури суперник ставав усе недбаліший, і Холін почав насідати — спочатку дістав його з одного боку, а там і з іншого. Короткі, швидкі удари, покликані дратувати.

І вони спрацювали. Ресай заревів і спробував завдати прикметного для Каменестійки замашного удару з-за голови. Адолін відреагував миттєво: перехопивши клинок однією рукою, він здійняв ліве передпліччя й відбив лезо неушкодженими поручами. Ті сильно тріснули, але цей маневр дав княжичу змогу, відвівши вбік Сколкозбройця, рубонути Ресая в пошкоджений настегенник.

Пластина не витримала, розлетівшись на друзки з характерним металевим звуком трощення. Залишаючи димовий слід, на всі боки бризнули уламки — осяйні, мовби розплавлена сталь. Ресай, скульгавівши, позадкував: його ліва нога більше не могла витримувати ваги Сколкозбруї. Поєдинок завершився. Принциповіші зустрічі могли тривати й до двох чи трьох зламаних пластин, але тоді це ставало небезпечним.

Головна суддя підвелася й оголосила, що припиняє дуель. Ресай пошкутильгав пріч, на ходу зриваючи шолома, з-під якого посипалися прокльони. Адолін відсалютував супротивнику, торкнувшись чола тупим кінцем леза, і дозволив Сколкозбройцеві щезнути. А потому вклонився королю. Інші переможці подекуди поринали в натовп, вихваляючись і вислуховуючи хвальбу, але Холін відійшов до намету, що правив за роздягальню.

— Що й казати — талант! — похвалив Елгокар.

— Ну, такий уже ж… путній хлопчина, — докинув Садеас, потягуючи вино.

— Ваша правда, — погодився Холін. — Мені подекуди хочеться миру лише через те, що Адолін тоді зміг би присвятити себе дуелям.

Садеас зітхнув.

— Знову розмови про припинення війни, га, Далінаре?

— Я не це хотів сказати.

— Дядьку, ти все нарікаєш на те, що твій план не підтримали, — дорікнув Елгокар, обертаючись, щоби глянути на нього. — А сам тим часом і далі носишся з ним, тужливо згадуючи про мир. Народ у таборах називає тебе боягузом.

Садеас фиркнув:

— Він не боягуз, Ваша Величносте. Я беруся це засвідчити.

— Тоді чому ти так чиниш? — запитав король.

— Чутки жахливо все перебільшують, — сказав Далінар.

— І все ж ти не відповів на моє запитання, — не відставав Елгокар. — От поясни мені, дядьку: якби ти міг вирішувати це самочинно, то чому хотів би нашого відступу з Розколотих рівнин? Невже через боягузтво?

Далінар мовчав.

«Об’єднай їх, — повелів йому тоді той голос. — Ось завдання, яке я доручаю тобі».

«Чи не боягуз я?» — запитав він себе. У своїй книзі Ногадон вчив слідкувати за собою та ніколи не костеніти й не заноситися настільки, щоб втрачалась охота до пошуку правди.

Елгокар питав не про видіння. Та водночас у Далінара виникло чітке враження, наче він і справді поводиться, мов боягуз — принаймні в тому, що стосувалося його бажання зректися влади. Бо поступитися місцем через те, що з ним відбувалося, означало б обрати найлегший шлях.

«Я не можу піти, — усвідомив він. — Що б не трапилося. Мені треба довести все до кінця». Навіть коли йшлося про божевілля. Або й тоді — і ця думка все сильніше тривожила його, — якщо самі видіння були істинними, а от їхнє походження — підозрілим. «Я повинен залишитись. Але мені також слід розробити план, який гарантував би, що я не потягну за собою в прірву й увесь свій Дім».

По якій же тонкій грані йому належало пройти! І то в суцільному мороці неясності! А він ладен був кинутися сторчголов, бо любив, щоб його рішення виглядали чіткими та зрозумілими. Проте в тому, що з ним коїлося, не було зрозуміло анічогісінько. Йому здалося, ніби, зібравшись лишитися великим князем, він заклав важливу підвалину для відбудови своєї внутрішньої ідентичності.

Престолозреченню не бувати. І годі про це.

— Далінаре? — запитав Елгокар. — Ти… в порядку?

Той закліпав очима, усвідомивши, що якийсь час не звертав уваги на короля й Садеаса. А витріщаючись невідомо куди, своїй репутації не зарадиш. Він повернувся до Елгокара.

— Хочете знати правду? — промовив він. — Так, якби я міг розпорядитися, то всі десять таборів знялися б із місця й повернулися до Алеткару.

Що би там хто не казав, а в цьому не крилося жодного боягузтва. Ні — адже він тільки-но виявив його в собі, тож знав, на що воно схоже. Але тут ішлося про інше.

Король виглядав приголомшеним.

— Я б і справді залишив Розколоті рівнини, — твердо продовжив Далінар. — Але не тому, що хочу втекти чи боюсь участі в битвах. Усе через те, що мене непокоїть добробут Алеткару, а припинення цієї війни допомогло би стабілізувати ситуацію на батьківщині й забезпечити благонадійність великих князів. Я би знову вислав парламентерів і вчених, щоб з’ясувати, за що ж паршенді вбили Ґавілара. Ми надто швидко махнули на це рукою. Я й досі сумніваюся, чи не стояли за цим злочином ті, хто вважається в них бунтівниками й ізгоями.

Я би з’ясував особливості їхньої культури — і, до речі, так, вона в них є. Якщо ж убивство не було спричинене заколотниками, я розпитував би знову й знову, аж доки не довідався б, чому вони на це зважилися. А тоді зажадав би «крові за кров» — скажімо, щоби ті видали нам для страти власного короля