Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон

— І вчинив би по-дурному, — рішуче сказав Адолін, — беручи до уваги, скільки від нього користі на полі битви.

— Зректися влади означало би відреагувати надто гостро, — погодилася Данлан. — Однак, Адоліне, я б дуже хотіла, щоби ти спробував переконати батька послабити всі ці непотрібні заборони, від яких потерпає наш табір. Адже тоді й ти сам, й інші кавалери Дому Холін знову змогли б зажити повноцінним світським життям.

— Я намагався, — відказав той, перевіряючи, наскільки опустилося сонце. — Можеш мені повірити. А зараз, на жаль, маю підготуватися до поєдинку. Тож, із вашого дозволу…

— Із черговим лизоблюдом Садеаса? — поцікавився Джакамав.

— Ні. З ясновельможним Ресаєм, — усміхаючись, пояснила Данлан. — Останнім часом Танадал дозволив собі ряд необережних висловлювань, і це навчить його тримати рота на замку, — вона з ніжністю глянула на Адоліна. — Побачимося там.

— Дякую за компанію, — сказав він, встаючи з-за столу й застібаючи сюртук на всі ґудзики. Він поцілував вільну руку Данлан, махнув решті й поспішив на вулицю.

«Чи не занадто я поквапився відкланятись? — подумалося йому. — І чи не збагнуть вони, наскільки неприємна була мені розмова на цю тему?» Напевно, ні. Так добре його знав лише Ренарін. Адолін підтримував широке коло знайомств, але ні з ким не сходився по-справжньому близько. Наразі він і Данлан не так уже й добре знав. Але всерйоз зібрався зав’язати з нею тривалі стосунки. Йому набридли Ренарінові кпини, що він, мовляв, міняє пасій, наче шкарпетки. Вона була дуже вродлива, і його залицяння, здавалось, не залишали її байдужою.

Він пройшов Посадським торжищем. Слова Торала не давали йому спокою. Адолін не хотів ставати великим князем, бо не почувався до цього готовим. Він любив дуелі й дружні посиденьки. Командувати армією — це одне, але, ставши великим князем, йому довелось би думати й про інші речі. Наприклад, про перспективи війни на Розколотих рівнинах. Або про те, що порадити королю чи як уберегти його від нових замахів.

«Не ми мали б сушити над цим мізки», — подумав княжич. Але батько завжди вважав інакше. Бо ж хто подбає про це, якщо не вони?

Посадське торжище було далеко не так упорядковане, ніж ринки в стінах Далінарового табору. Убогі будівлі — здебільшого зведені з кам’яних брил, видобутих у стихійних «кар’єрах» неподалік — повиростали без будь-якого видимого плану. Більшість купців складали тайлени в характерних шапчинах і жилетах та з довгими, обвислими бровами.

Цей гамірний базар був одним із небагатьох місць, де перетиналися шляхи солдатів з усіх десяти таборів. Власне, у цьому й полягала одна з його найголовніших функцій: він став нейтральною територією, де за потреби зустрічалися люди з укріплень різних великих князів. Крім того, Посадське торжище було синонімом чорного ринку, але Далінар одразу ж утрутився й навів хоч якусь подобу порядку, щойно там проклюнулися перші паростки відвертого беззаконня.

Адолін кивнув групі солдатів у синіх мундирах, котрі відсалютували, поминаючи його. Люди Холіна саме патрулювали — алебарди на плечах, шоломи до блиску начищені. Далінарові бійці забезпечували охорону, а писарки виконували наглядові функції. І все це його власним коштом.

Батько не схвалював місцезнаходження торжища, як і відсутності довкола нього стін. Казав, що один-єдиний набіг може обернутися катастрофою, а це суперечить духові Кодексу. Але ж минули роки, відколи паршенді востаннє проводили вилазку на алетійський бік Рівнин. А якби вони й вирішили завдати удару по таборах, то численні розвідники й охоронці завчасно повідомили б про небезпеку.

«То який же в ньому сенс, у цьому Кодексі?» Адолінів батько поводився так, наче той був життєво важливий. Завжди носи військову форму, завжди май при собі зброю, завжди залишайся тверезим. Ніколи не втрачай пильності, якщо існує загроза нападу. Але ж вона відсутня.

Простуючи торжищем, Адолін чи не вперше роззирнувся — і навіть придивився — довкола, силкуючись розгледіти, чого ж саме прагнув домогтися його батько.

Він легко впізнавав Далінарових офіцерів. Згідно з наказом, ті носили форму. Сині сюртуки, штани зі срібними ґудзиками й еполети, що вказували на чин. Командири з решти таборів ходили хто в чому. Їх складно було відрізнити від купців чи інших заможних цивільних.

«Але це не має значення, — знову сказав собі Адолін, — оскільки ніхто на нас не нападе».

Княжич нахмурився, поминаючи компанію світлооких, які розсілися на терасі чергової винарні. Він щойно й сам відпочивав не гірше. Проте їхній одяг — та, власне, і самі пози з манерами — справляли таке враження, наче їм було плювати на все, крім своєї гулянки. Адолін відчув роздратування. Країна вела війну. Ледь не щодня гинули солдати, а світлоокі тим часом пили й теревенили.

Може, Кодекс був потрібен не лише для того, щоби просто захиститися від паршенді? А якщо він мав ширше призначення? Забезпечити людей командирами, які б заслуговували на повагу та довіру. Змусити ставитися до війни з належною серйозністю. І щоби зона бойових дій не перетворювалась на карнавал. Простолюд мав залишатися насторожі й не втрачати пильності. Тож Адолін і Далінар показували приклад.

Княжич зупинився серед вулиці. Ніхто не вилаяв його й не загукав, щоби той ворушився: усі бачили, у якому він чині. І мовчки обходили.

«Здається, я нарешті збагнув», — подумалось йому. Але чому для цього знадобилось аж стільки часу?

Сповнений сум’яття, Адолін поспішив у бік арени — готуватися до поєдинку.

* * *

«Прийшов я з Абамабара в Урітіру, — процитував напам’ять Далінар. — Тут метафора й безпосередній досвід злиті для мене воєдино — нероздільні, мов думка та спогад. Одна вміщує інше, і хоч я можу пояснити тобі перше, та друге залишиться лише моїм».

Садеас, сидячи поруч нього, звів брову. По іншу руку від Далінара сидів Елгокар, закований у Сколкозбрую. Він все частіше й частіше її надягав, оскільки був переконаний, що підіслані вбивці повсякчас чигають на його життя. Усі троє спостерігали за битвою внизу — на дні невеличкого кратера, який король відвів під польову бійцівську арену. Кам’яні уступи, які колами збігали вгору з внутрішнього боку десятифутової стінки кратера, правили за чудові місця для глядачів.

Адолінів поєдинок іще не розпочинався, тож на арені поки що змагалися світлоокі, але не Сколкозбройні. Їхні дуельні мечі із затупленими лезами були посипані білим порошком, що нагадував крейду. І щойно комусь із бійців вдавалось завдати удару по ватяних «латах» іншого, на тих залишався помітний слід.