Борва мечів - Джордж Мартін
— Він сам був особою королівської крові, — відповів пан Балон. — До того ж Правицею Короля.
— Ні, — заперечив князь Тайвин. — Він тимчасово справляв уряд Правиці з мого наказу.
Обійнявши місце пана Балона, пан Мерин Трант охоче додав подробиць до його свідчень.
— Він збив короля на землю і хвицяв їхню милість ногами! Ще й кричав про те, як несправедливо їхня милість уникнули люті натовпу неушкодженими!
Тиріон почав розуміти задум сестри. «Вона почала з людини, правдивість якої відома усім. І видоїла з нього усе, що змогла. Кожен наступний свідок розповідатиме щось гірше і жахливіше, аж доки я не почну здаватися Маегором Лютим і Аерисом Навіженим у одній особі, з пучкою Аегона Негідного для соковитішого присмаку.»
Далі пан Мерин повів мову про те, як Тиріон зупинив покарання Санси Старк королем Джофрі.
— Карлик спитав їхню милість, чи пам’ятають вони про те, що сталося з Аерисом Таргарієном. А коли пан Борос підніс голос на захист короля, Біс погрожував йому смертю.
Наступним вийшов сам Блаунт і повторив ту саму прикру оповідь. Невідомо, чи плекав пан Борос до Серсеї якусь неприязнь за своє вигнання з Королегвардії; головне, що слова він проказував саме ті, які були їй потрібні.
Тиріон уже не міг тримати язика на припоні.
— Чому ж ви не розкажете суддям, що саме робив Джофрі, га?!
Пикатий здоровань витріщився на нього лютими очима.
— Ви наказали своїм дикунам убити мене, якщо я розтулю рота! Ось що я розкажу суддям!
— Тиріоне, — мовив князь Тайвин. — Ти можеш говорити тільки тоді, коли тебе спитають. Вважай за попередження.
Тиріон вимушено замовк, пашіючи гнівом.
Наступними йшли Кіптюги — усі троє по черзі. Озней та Озфрид розповіли про вечерю з Серсеєю напередодні битви на Чорноводі та про його загрози.
— Він казав їхній милості, що має намір їх скривдити, — казав пан Озфрид. — Завдати їм болю.
Брат Озней переказав його слова ще докладніше.
— Він казав, що дочекається дня їхньої втіхи та щастя і змусить радість обернутися на попіл просто у роті.
Жоден, певна річ, ані словом не згадав про Алаяйю.
Пан Озмунд Кіптюг, блискучий образ лицарства у бездоганному лускатому обладунку та білому вовняному корзні, присягнувся, що король Джофрі давно знав про намір свого дядька Тиріона його вбити.
— Саме того дня, коли мені дарували честь білого корзна, — розповідав він суддям, — саме того дня хоробрий юнак сказав мені: «Добрий пане Озмунде, бережіть моє життя, бо мій дядько злостиво пнеться його відняти. Адже він хоче сам царювати на моєму престолі.»
Цього вже Тиріон стерпіти не міг.
— Підлий брехун! — заволав він і кинувся уперед, але золотокирейники схопили його і відтягли на місце.
Князь Тайвин насупився.
— Невже ми мусимо забити тобі руки й ноги у кайдани, як пересічному лиходієві?
Тиріон заскреготів зубами. «Друга помилка, дурний, тупий, божевільний курдупелю! Зберігай спокій, бо приречеш себе!»
— Ні, панове судді. Благаю вашого вибачення. Мене розсердила брехня цього свідка.
— Не брехня, а правда цього свідка! — втрутилася Серсея. — Пане батьку, благаю вас закути його в залізо для безпеки високого суду. Ви ж самі бачите, що він за один.
— Я бачу карлика, — відповів великий князь Оберин. — Того дня, коли мене злякає гнів карлика, я піду і втоплюся у діжці червоного вина.
— Кайдани не знадобляться. — Князь Тайвин зиркнув у вікно і підвівся. — Година вже пізня. Ми продовжимо на ранок.
Того вечора, сидячи на самоті у баштовій келії перед порожнім пергаменом та келихом вина, Тиріон не міг відігнати від себе думок про дружину. Але не про Сансу, ні — про свою першу дружину, Тайшу. «Не дружину-вовчицю, а дружину-хвойду.» Її кохання було удаваним, але ж він у нього повірив, знайшов собі в ньому втіху та розраду. «Що не кажи, а солодка брехня краща за гірку правду.» Він випив вино і згадав про Шаю.
Пізніше, коли пан Кеван прийшов його відвідати, Тиріон попрохав до себе Вариса.
— Гадаєш, євнух говоритиме на твій захист?
— Не знатиму, доки з ним не побалакаю. Пришліть його, дядечку, якщо на те ваша ласка.
— Як забажаєш.
Другий день суду розпочали маестри Балабар та Френкен. Вони удвох розітнули ясновельможне тіло короля Джофрі та присягнулися, що не знайшли у королівській горлянці ані шматка голубиного пирога, ані іншої їжі.
— Король загинув від отрути, панове судді, — мовив Балабар, а Френкен урочисто кивнув на знак згоди.
Потім наперед вийшов великий маестер Пицель, важко спираючись на кривий ціпок і на кожному кроці трусячись усім тілом. З його довгої курячої шиї стирчало кілька білих волосин. Віднедавна старий так змарнів, що не міг уже і стояти, тому судді дозволили поставити для нього крісло та стіл. На столі розташували кілька невеличких пляшечок та слоїків. Пицель охоче розказав назву кожного трунку.
— «Сірий капелюшок», — казав він тремтливим старечим голосом, — видобувається з жаб’ячого гриба. «Нічна тінь», «солодкий сон», «гемонський танок». А оце «сліпучка». Оця зветься «кров удовиці» за її колір. Жорстокий трунок — зачиняє людині міхура та кишки, аби та труїлася власною гидотою. Ось «вовча смерть», тут отрута василіска, а оце — «сльози Лису». Так, усі вони мені відомі. Біс Тиріон Ланістер викрав їх з моїх покоїв, поки я сидів у підземеллі за його облудним звинуваченням.
— Пицелю! — гукнув Тиріон, наражаючись на батьків гнів. — А чи може якась із цих отрут здушити людині горло і не дати дихати?
— Не може. Задля того вам знадобилася рідкісніша і коштовніша отрута. Коли я був юним учнем у Цитаделі, мої вчителі кликали її просто «душителем».
— Але ж цієї отрути не знайшли, чи не так?
— Не знайшли, мосьпане, — блимнув очима Пицель. — Бо ви її використали усю до краплі задля згуби найшляхетнішої дитини, яку боги посилали ходити цією благословенною землею.
Тиріонів гнів затьмарив йому здоровий глузд.
— Джофрі був жорстокий, дурний і божевільний, але я його не вбивав! Рубайте мені голову, коли хочте — але до смерті мого небожа я рук не докладав!
— Мовчати! — вигукнув князь Тайвин. — Попереджаю втретє і востаннє. Наступного разу тобі заб’ють цурку до рота і закують у кайдани.
Після Пицеля свідки пішли суцільною річкою — нескінченною, втомною, велемовною. Пани