Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон

— То чому не може зміцнити настільки, щоби я допоміг і решті?

— Не знаю, — промовила спрен. — А раптом ще зможе?

«Якщо я позбудуся його, то знову стану нормальним. Але для чого?.. Щоб загинути разом з іншими?»

Каладін простував далі в темряві, поминаючи вогні над головою, що кидали на камінь перед ним тьмяні розпливчасті тіні. Вусики перстомоху позбивалися в жмутки, обриси яких нагадували руки.

Він часто думав про порятунок мостонавідників. Та все ж, осмислюючи це, усвідомив, що нерідко розглядав такий крок з точки зору врятування самого себе. Казав собі, що не допустить, щоби ті загинули, бо знав, чим це загрожувало йому. Коли він втрачав людей, горопаха міг запросто взяти гору, адже Каладін так ненавидів поразки.

То ось де крилася розгадка? Це тому вишукувалися причини, з яких він міг накликати на себе прокляття? Щоб було чим пояснити свою невдачу? Каладін пришвидшив кроки.

Допомагаючи мостонавідникам, він робив добру справу — але водночас поводився егоїстично. І ці здібності вибивали його з колії через пов’язану з ними відповідальність.

Він перейшов на біг підтюпцем. А невдовзі помчав щодуху.

Проте якщо річ була не в ньому — і він допомагав мостонавідникам не тому, що терпіти не міг поразок чи боявся болю, спричиненого їхньою загибеллю у себе на очах, — тоді, виходило, що в них. У добродушному кепкуванні Скелі, наполегливості Моаша, похмурій буркотливості Тефта чи спокійній надійності Пійта. На що він піде заради того, щоб урятувати їх? Облишить свої ілюзії? Свої відмовки?

Хапатиметься за кожну можливість, хоч би як вона змінювала його? Як би сильно не дратувала та яким тягарем не лягала б йому на плечі?

Він збіг схилом угору й опинився на складському дворі.

У повітрі висів густий запах рагу по-рогоїдському. Каладін уповільнив біг і зупинився якраз біля Четвертого мосту. Декотрі з обслуги стривожилися, побачивши, що той спітнів і засапався. Сил опустилась йому на плече.

Командир розшукав поглядом Тефта. Немолодий мостонавідник сидів сам під звисом крівлі їхньої казарми й дивився на камінь перед собою. Він ще не зауважив появи командира. Каладін жестом звелів іншим не відволікатися, а сам підійшов до Тефта й навпочіпки присів поруч.

Той підняв на нього здивовані очі.

— Ти?

— Що саме тобі відомо? — тихо, але наполегливо запитав командир. — І звідки ти дізнався про це?

— Я… — почав Тефт. — Коли я ще пішки під стіл ходив, моя родина належала до потаємної секти, яка очікувала на повернення Променистих. Я порвав із ними ще підлітком. Гадав, що то все дурниці.

Він чогось недоговорював: це було чути з вагання в голосі.

«Відповідальність».

— Що ти можеш розповісти про мої здібності?

— Небагато, хлопчику, — відказав Тефт. — Здебільшого легенди й побрехеньки. Ніхто до пуття не знає, на що були здатні Променисті.

Каладін зустрівся з ним поглядом, а тоді всміхнувся.

— Що ж, тоді ми це з’ясуємо.

58

Подорож

«РеШефір, Опівнічна Матір, породжує мерзоту, і єство її таке темне, таке жахливе, таке всепоглинне. Вона тут! І пильнує, як я помираю!» — Дата отримання зразка: шашабев, 1173, за 8 секунд до смерті. Досліджувався темноокий докер віком за сорок, батько трьох дітей.

— Ненавиджу помилятись, — Адолін відкинувся на стільці, невимушено поклавши одну руку на стіл із кришталевою стільницею, а другою легенько збовтуючи вино у своєму келиху. Жовте. Того дня йому не треба було заступати на чергування, і він міг дозволити собі трішки розслабитись.

Волосся княжича метляв вітер: він сидів із компанією світлоокої молоді на терасі однієї з винарень Посадського торжища. Це було скупчення будівель, що виросли неподалік королівського палацу, за стінами військових таборів. Їхні місця вивищувалися над вулицею, якою снували строкаті людські юрби.

— Гадаю, усі поділяють твої почуття, Адоліне, — виклавши лікті на стіл, зауважив здоровань Джакамав. Він був світлооким третього дану з табору великого князя Ройона. — Кому ж сподобається дати маху?

— Хм, а я знаю кількох людей, котрі таке полюбляють, — у задумі відказав Адолін. — Вони, звісна річ, не визнають цього факту. Але ж яке інше пояснення може мати частота їхніх промахів?

Інкіма — тогоденна ескорт-подруга Джакамава — заливисто розсміялася. Пампушечка зі світло-жовтими очима та фарбованим чорним волоссям, яка вирядилася в червону сукню. Цей колір їй не пасував.

Данлан, звичайно, теж була присутня. Вона сиділа поруч Адоліна — хоча й на пристойній відстані, — час від часу торкаючись його руки своєю «вільною» правицею. Вино в її келиху було фіолетове і, як не дивно, смакувало їй, хоч та, здавалось, підбирала його суто під колір туалету. Цікава особливість. Адолін усміхнувся. Данлан виглядала надзвичайно спокусливо — довгошия, із пропорційними формами, обтягнутими глянсуватою сукнею. Вона не фарбувалася, хоча її волосся й було здебільшого червонясто-коричневе. А що поганого в тому, щоби бути шатенкою? І взагалі: чого всі такі схиблені на темному волоссі, якщо за ідеал правлять світлі очі?

«Облиш, — сказав собі княжич, — бо закінчиш як батько: той тільки й знає, що думати думу».

Інша пара — Торал і його супутниця Ешава — належали до світлооких з оточення великого князя Аладара. Дім Холін наразі був у немилості, проте Адолін мав знайомих чи друзів заледве не в кожному з військових таборів.

— Помилки бувають кумедні, — мовив Торал. — І роблять життя цікавішим. Бо якби всі весь час мали рацію, то куди б це нас завело?

— Любий, — заперечила на це його супутниця, — а хіба не ти якось заявив мені, що ледь не завжди маєш рацію?

— Так і є, — підтвердив той. — Але якби кожен став таким, як я, — з кого б мені було потішатися? На тлі всезагальної кмітливості я боявся б видатись пересічним.

Адолін усміхнувся й пригубив вина. Того дня у нього був призначений офіційний поєдинок на арені, і досвід підказував, що вихилений перед тим келих жовтого допоможе впоратись із хвилюванням.

— Тобі принаймні нíчого хвилюватися через те, що мої помилки трапляються надто рідко. Я був упевнений, що Садеас виступить проти батька. Адже таке не вкладається в голові. Чому він на це не пішов?

— Може, вичікує слушного моменту? — припустив Торал. Він був