Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон

— Тобто так вас нарекли?

— Та ні. Це ім’я людини, котру я мав би любити. І воно, зауваж, також крадене. Ми, злодії, такі, — він звернув очі на схід та окинув поглядом Рівнини, на які стрімко насувалася темрява. І тільки невеличке багаття, що горіло біля Гойдового валуна, давало нестійке світло, червоне від мерехтливих жаринок.

— Що ж, приємно було познайомитися з вами, — сказав Каладін. — Я, напевно, піду…

— Але спершу я маю тобі дещо дати, — Дотепник знову підніс флейту до губ. — Будь ласка, зачекай.

Каладін зітхнув. Було таке відчуття, що цей дивний чоловік не дозволить йому вшитися, аж доки не закінчить із ним.

— Це флейта Подорожнього, — сказав Гойд, оглядаючи темну деревину. — Нею користується оповідач, щоби грати, доки розказує історію.

— Ви хочете сказати, на ній акомпанують оповідачеві. Хтось інший грає, доки той розказує.

— Насправді я сказав саме те, що й хотів.

— А як же можна розповідати історію та водночас грати на флейті?

Гойд звів брову та підніс інструмент до губів. Він тримав флейту не так, як випадало бачити Каладіну: не опустив донизу перед собою, а натомість виставив убік і дув крізь проріз, перпендикулярний мундштуку. Спершу взяв кілька пробних нот. У них був той же меланхолійний тембр, який уже чув Каладін.

— Я розповім історію про Деретіля й «Мандрівне вітрило», — сказав Гойд.

І заходився грати. Звуки стали швидші й різкіші за ті, які він щойно видобув. Вони заледве не налітали один на одного, вискакуючи з флейти — наче зграйка дітлахів, які біжать наввипередки. Полилися красиві й чисті висхідні та низхідні арпеджіо — вигадливі, неначе тканий килим.

Мостонавідник відчув, що нездатен зрушити з місця. Мелодія звучала до владності потужно. Немовби кожна нота була гачком, який чіплявся за Каладінову плоть, утримуючи того поблизу.

Гойд різко перервав виконання, але звуки й далі відлунювались від розколини, тож під цей супровід він і заговорив:

— Ім’я Деретіля добре відоме в деяких землях, хоча тут, на Сході, його згадують рідше. Він був королем у дні мороку, тобто в незапам’ятні часи. Могутнім мужем. Командувачем тисяч, повелителем десятків тисяч. Високим, царственим, благословенним світлою шкірою та ще світлішими очима. Людиною, якій можна лише позаздрити.

Щойно відлуння внизу розтануло, Гойд знову заходився награвати в тому ж ритмі. Здавалось, він продовжував просто звідти, де відбиті луною ноти занадто стишилися, наче й не переривав своєї музики. Звуки зробилися більш плавні, породжуючи в уяві образ короля, який крокує палацом в оточенні почту. Доки той грав, заплющивши очі, Каладін нахилився ближче до вогню, і струмінь повітря, що видувалося з флейти, розворушив димок, немов помішуючи його.

Музика зробилася ніжніша. Дим закружляв вихором, і Каладіну здалося, що з його візерунків проступило обличчя людини — чоловіка з гострим підборіддям і високими вилицями. Його там, звісно ж, не було. Насправді то працювала уява. Але нав’язливий мотив і димовий вир ніби підхльостували її.

— Деретіль воював зі Спустошувачами в дні Вісників і Променистих, — повів далі Гойд, усе ще не розплющивши очей і тримаючи флейту напоготові біля самих губів. Мелодія луною розлягалась у проваллі та, здавалося, вторувала словам. — Коли ж нарешті запанував мир, Деретіль виявив, що нудиться. Його погляд повсякчас звертався на захід, у бік широкого відкритого моря. Він збудував та оснастив найкращий корабель, який коли-небудь бачили смертні, — величне судно, покликане здійснити те, що ще ніхто не наважувався зробити: вийти в море в розпал великобурі.

Інтенсивність відлуння зменшилася, і Гойд знову почав награвати, ніби чергуючись із невидимим напарником. Дим заклубочився, здіймаючись угору й кружляючи у вихорі його подиху. І Каладіну здалося, наче він бачить гігантське судно на стапелях корабельні — із вітрилом завбільшки з будівлю, що прикріплене до корпусу у формі стріли. Мелодія швидшала та різкішала, немовби відтворюючи грюкання молотів і вереск пил.

— Деретіль ставив собі за мету, — сказав оповідач, перериваючи гру, — розшукати розсадник Спустошувачів — те місце, породженням якого вони були. Багато хто вважав його безумцем, але король не міг себе стримати. Він нарік корабель «Мандрівне вітрило» та набрав команду з найхоробріших моряків. І того дня, коли зібралася великобуря, судно віддало швартові та вийшло у відкритий океан: широке вітрило розгорнулося, немов готуючи обійми для стихії…

За секунду флейта була біля Гойдових губ. Потому він розворушив вогонь, копнувши головешку скелебрунькової мушлі. У повітря злетіли іскри й повалив дим, який знову закружляв у вихорі, щойно той нахилив голову та спрямував на нього отвори інструмента. Мелодія зшаленіла, наче буря — звуки виривались несподівано, а трелі швидко чергувалися з вібрато. Перебори докочувались до самих верхів і там афектовано звискували.

Слухач подумки побачив усю цю картину. Гігантський корабель зненацька став манісіньким на тлі великобуряного шторму страшної сили. І той жене, несе його у безкрає море. Що там цей Деретіль планував, а чи то сподівався знайти? Навіть на суші така стихія була справжнім жахіттям. А тут, на морі!..

Ноти відлунювали від стінок унизу. Каладін мимоволі опустився на каміння, вдивляючись у звиви диму й омахи полум’я. І розгледів крихітне суденце, що потрапило до пастки — його саме затягувало в лютий вир.

Нарешті темп Гойдової мелодії вповільнився, і шалені розкоти стихли, поступившись місцем значно спокійнішому мотиву, який чимось нагадував плескіт хвиль, що набігають на берег.

— Сталася катастрофа, і «Мандрівне вітрило» було майже зруйноване, але Деретіль і більшість матросів вижили. Вони опинились на архіпелазі з невеличких острівців, що кільцем оточували величезну водоверть — туди, подейкують, скидає зайві води океан. Там їх привітно зустріло дивне плем’я — гнучкотілі люди, які носили однотонне вбрання, а у волоссі — чудернацькі мушлі, зовсім не схожі на ті, що трапляються в нас, на Рошарі.

Острів’яни підібрали вцілілих і годували й доглядали, доки не ви´ходили. Упродовж тижнів, що знадобилися для одужання, Деретіль вивчав той незвичний народець, котрий іменував себе увара — «люди бездонної прірви». Увара вели дивне життя. На відміну від жителів Рошару — які тільки те й роблять, що сваряться, — серед увара завжди панувала злагода. Змалечку в них не виникало нарікань. Усі до одного знали свої обов’язки та старанно їх виконували.

Гойд знову почав награвати, але цього разу дим безперешкодно звивався вгору. І Каладінові здалося, ніби він бачить у ньому людей — працьовитих і завжди зайнятих ділом. Між них здіймалася якась будівля,