Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон

Довкола нього вишикувався Четвертий міст. Солдати, які проходили настилом — темноокі нарівні зі світлоокими — раз од разу все більш насуплено позиркували на них.

— Чому вони це роблять? — тихенько запитав Моаш, коли один з бійців, які проминали їх, пожбурив у мостонавідників перезрілий плід купогудинниці.

Він стер з обличчя тягучу червону м’якоть, тоді зітхнув і знову став у стійку. Каладін ніколи не наказував їм долучатися до нього, але ті щоразу саме так і чинили.

— Коли я служив у Амарамовій армії, — сказав командир, — то мріяв перевестися на Розколоті рівнини. Кожен-бо знав, що солдати, яких залишили в Алеткарі, — перебірки. Тож ми уявляли собі справжніх витязів, які десь там далеко ведуть славну війну, щоби помститися вбивцям нашого короля. Ті герої ставляться до товаришів по-братньому. У них, звичайно ж, залізна дисципліна. І не інакше як усі до єдиного — віртуозні списники, що ні за які гроші не ламатимуть строю на полі битви.

Тефт, який стояв поруч, тихенько фиркнув.

Каладін обернувся до Моаша.

— Ти хочеш знати, чому вони до нас так ставляться? Бо розуміють, що мали би бути кращі, ніж є. Бо бачать в обслуги дисципліну, і це їх бентежить. І замість вдосконалювати себе, ідуть легшим шляхом та потішаються над нами.

— Солдати Далінара Холіна так не поводяться, — озвався Шрамм з-за спини командира. — На марші його люди рухаються стрункими колонами. І в таборі в них порядок. Там днювальні не сновигають у розстібнутих мундирах, б’ючи байдики.

«Їм що, ніколи не набридне базікати про Далінара — бий його грім — Холіна?» — подумав Каладін.

Те саме говорили й про Амарама. Як же легко інші не помічають чорного серця, якщо ти приховав його під напрасованою формою та репутацією порядної людини!

Кілька годин потому команда змучених і мокрих від поту мостонавідників важко дерлася схилом угору, прямуючи на склад деревини. Вони жбурнули настил на місце, де той стаціонарно зберігався. Вечоріло. І Каладінові слід було терміново подбати про запас продуктів для вечірнього рагу. Той витирав руки рушником, а обслуга тим часом шикувалася.

— Завтра з самого ранку в нас із вами наряд у провалля, — нагадав командир. — Так що вранішнє мостове тренування переноситься на після обіду. Для виконання вечірніх обов’язків — р-розійдись!

Усі закивали, а тоді Моаш здійняв долоню. І раптом команда як одна людина попіднімала руки й схрестила їх — зап’ястки разом, кулаки стиснуті. Здавалося, цей рух був добре завчений. Після цього вони розбіглися хто куди.

Каладін звів брову, затикаючи рушника за пояс. Усміхнений Тефт тримався позаду.

— Що це було? — запитав командир.

— Їм кортіло запровадити уставне привітання, — пояснив той. — Ми ж не можемо віддавати честь по-військовому: списники й так гадають, що ми забагато собі дозволяємо. От я й навчив їх салютувати, як у моєму колишньому загоні.

— Коли?

— Сьогодні вранці. Доки ти отримував наряди від Гашал.

Каладін усміхнувся. Дивно, що він і досі був на це здатний. Неподалік від нього решта дев’ятнадцять команд, які того дня брали участь у вилазці, одна за одною кидали долі свої настили. Невже й Четвертий міст колись виглядав так само, як вони? Мав такі ж кошлаті бороди й зацьковані обличчя? Ніхто з них і словом не озивався один до одного. Кілька душ, проходячи мимо, кинули на нього погляди, та одразу ж поопускали очі, помітивши, що той спостерігає. Вони вже давно не ставилися до його команди з колишнім презирством. І тепер, як не дивно, вважали Каладінових людей — як і будь-кого іншого в таборі — за істот вищого порядку. Отож і спішили геть, щоб не мозолити йому очей.

«Бідолашні, на всю голову хворі дурники», — подумав той. А може, він зміг би переконати Гашал дозволити забрати кількох до себе, у Четвертий міст? Зайві люди йому б не завадили, а вигляд тих зсутулених постатей краяв серце.

— Щось мені знайомий цей вираз на твоєму обличчі, хлопчику, — промовив Тефт. — І чому ти завжди маєш усім допомагати?

— От іще, — відказав Каладін. — Я не можу вбезпечити навіть своїх. Ану, дай-но гляну, що там у тебе з рукою.

— Просто подряпина.

Та командир усе одно вхопив того за зап’ясток і здер зашкарублу від крові пов’язку. Поріз був довгий, але неглибокий.

— Треба обробити її антисептиком, — сказав Каладін, помітивши кількох червоних гнилокузьок, що копошилися в рані. — І про всяк випадок накласти шов.

— Та кажу ж тобі — звичайна подряпина!

— І все-таки, — наполіг той і — махнувши мостонавідникові, щоб ішов за ним — подався до однієї з бочок, розставлених по периметру складського подвір’я для збору дощівки. Поріз і справді здавався поверхневим, тож наступного ранку, під час наряду в провалля, Тефт, напевно, зможе відпрацьовувати з іншими удари списа та шляхи їхнього відбивання, але це був не привід пускати справу на самоплив, даючи рані загноїтися чи лишити шрам.

Тож біля бочки з водою Каладін промив її, а потому гукнув Лопенові — котрий стояв у затінку біля казарми, — щоби приніс його медичне приладдя. Гердазієць знову відсалютував йому, хоч і зробив це однією рукою, а тоді неквапливо подався по клунок-«аптечку».

— То що, хлопче, — запитав Тефт, — як почуваєшся? Нічого дивного не помічав за собою останнім часом?

Каладін нахмурився й підняв очі від рани.

— Бодай тобі буря, Тефте! За останні два дні ти питаєш про це уже вп’яте. Що ти цим хочеш сказати?

— Нічого, нічого!

— Ні, тут щось таки криється, — не вгавав той. — До чого ти дошукуєшся? Я…

— Харизматику, — сказав Лопен, підходячи з клунком медичних препаратів, закинутим на плече. — Ось, тримай.

Командир зиркнув на нього, а тоді неохоче взяв принесене й потягнув за кінці.

— Нам знадобиться…

І тут Тефт різко смикнувся. Неначе замахнувся для удару.

Каладін інстинктивно прийшов у рух: різко вдихнувши, скочив в оборонну стійку та здійняв руки — одну стиснув у кулак, а другу відвів назад, щоб відбити.

Щось забуяло в нього всередині. Немовби він набрав повні легені повітря чи впорснув собі прямо в кров якийсь пекучий медичний розчин.