Камертон Дажбога - Олександр Павлович Бердник
Пісенна молитва так заворожила всіх, що довго ще супутники мовчали.
— Татку, а хто така Баба Гайя? Чому ти про неї досі мовчав?
— То Берегиня рідного краю, сипку, — шепоче на вухо юнакові Пріям. — Чим менше людей знає про неї, тим краще для долі Троянщини.
— Чому так? — Дивується син.
— Бо діти Чорнобога пантрують, аби завдати удару в серце нашої землі. А на варті серця з давніх-давен поставлена Баба Гайя. І ще — Матуся Горогна. А окрім них — Прадіди Сварог і Дажбог.
— Про них я чув, матінка оповідала. А про Бабу Гайю і Матусю Горогну в казках мовчання.
— Хто заслужить — той знатиме, — заперечив Пріям. — Ось ти віднині будеш знати. А тому й знання таке принесе, окрім радості, ще й тривогу.
— А хто ж вони — Баба Гайя і Матуся Горогна?
— Наші Зоряні Пращури. Останні з тих, хто прибув колись на Землю і просвітив людей.
— Ой-йой! — зітхнув юнак. — Татку, я вмру від цікавості. І ти міг мовчати?
— Тихо, синку. Хай вуста твої будуть замкнені. Так краще для нас, для Троян-поля, для всіх. Мовчи, синку. Про все знатимеш своєчасно.
За годину після полуночі нічний морок згустився, закотилася за обрій зловіща Зоря, поринули в імлистий серпанок зірки та Місяць.
— Буде гроза, — сказав Горислав.
І ніби на підтвердження його слів у Дивоколі загриміло майже одночасно із сліпучим сяйвом довжелезної Перунової стріли.
— Уже близенько Рожище, — вдоволено додав волхв. — Дякувати водяному Диву, ми встигаємо. Гляньте, други, вже видно благословенну криницю Сили Землі.
Гуктур глянув туди, куди рукою вказував Горислав. Ліворуч від головного річища Дана-пра, над високим островом, мерехтів райдужний світлограй — променистий, багатоцвітний стовп, що сягав хмар і, мабуть, пронизував їх, заглиблюючись у безодні Сварогових Осель.
— Це і є Рожище? — Тихенько запитав юнак.
— Так, синку, — урочисто відповів Горислав. — То Джерело моці Землі й Зоряного Дива. Таких Джерел дванадцятеро по всій Раїні. Дід Сварог і Баба Гайя вартують ті річища Сили, щоб вічно буяло життя. Увага, вої! Беріться до весел.
Заскрипіли весла, байдак різко повернув ліворуч і ввійшов до вузької протоки. Проте вода в ній текла бурхливим потоком, і Горислав ледве встигав орудувати кормовим веслом, щоб своєчасно повертати ніс байдака поміж звивинами річища.
На берегах виростала стіна хащів. Замість верб з’явилися кряжисті дуби — все вищі й вищі, аж доки густючий ліс закрив обрій, стало темно, хоч око виколи.
— Прибули, слава Дажбогові, — почувся голос волхва. Ніс байдака ткнувся в пісок. — Хутко виходьте на берег. Я бачу, нас уже чекають.
Справді, поміж стовбурами тисячолітніх дубів пробивалися здалека промені багаття, що палахкотіло в хащі. Біля байдака залишилися гребці, а посланці вслід за Гориславом рушили до вогню. За коротку часину вони вийшли на галявину, оточену стіною з могутніх стовбурів сухостою. В кам’яному кільці гоготів буйний пломінь, танцював на смолистих гілках, прозора живиця клекотіла, танула, додаючи ярої сили вогненній стихії. Поміж багаттям і частоколом прибульці побачили маленьку згорблену бабу у білій-пребілій сорочці. Вона сиділа на камені, поклавши долоні на ґирлиґу, І уважно, запитливо дивилася на гостей. Волосся у неї було прикрите білим запиналом, і лише на диво молоді очі сяяли синім вогнем. Гості схилилися перед бабою в глибокім, шанобливім поклоні.
— Вітаємо тебе, рідна Берегине, — розчулено сказав Гори-слав. — Я бачу — ти чекала нас.
— Атож, — просто відповіла баба сильним, низьким голосом, і Гуктурові здалося, що за старечою подобою заховалася молода дівчина. — Якою була б я Берегинею, аби задрімала в таку грізну годину?
— То, може, ти відаєш, чому нас прислав магатям Ям?
— Хіба він вас прислав? — здивувалася баба.
— А хто ж?
— А хто присилає весну-красну до Троянського краю? — запитала Берегиня, усміхаючись. — Хто велить ясному Хору-Сонечку сяяти людям і звірині, травам і птахам, метеликам і турам, усьому-всьому живому? Дух Життя несе всіх нас до Далекого Моря… кожної хвилинки ми чуємо його торкання. Та й тільки що боян Тихозгук співав молитву до нього. Хіба обманюю вас?
— Я знаю, що ти чуєш, — вдячно промовив співець, ще раз вклоняючись Бабі Гайї. — Тоді напевно знаєш і нашу біду!
— Знаю. І вже приготувалася дати пораду. Та й не я її дам, а значніший від мене.
— Хто ж? — здивувався Горислав.
— Род, — задоволено сказала Берегиня. — Сам Правітець Троян-поля. Вічний Вартовий Дажбожого Роду.
— Хіба його можна уздріти? — Схвильовано запитав волхв.
— Бач, навіть ти дивуєшся цьому. Хіба може Рідна Сила залишити своїх діток перед лихом? Хіба лише Яв стривожена нашою бідою? Нав і Прав клекоче болем Онуків Дажбога. Тому приготуйтеся, сідайте довкола святого вогнища на камені… і дивіться та слухайте…
Баба Гайя встала з каменя і випросталася. Де й поділася її скулена, безсила статура! Вона підняла вгору тонкі руки, ніби крила. В її долонях опинилися два пуки засушених квіток. Вона кинула в багаття один пук, щось прошепотіла. Потім другий. Ніжний запах поплив над галявиною. Здавалося, що в ньому поєднано всі пахощі трав і квітів — м’яти, полину, материнки, деревію, чар-зілля,
