Пасербки восьмої заповіді - Генрі Лайон Олді

Якби вона могла молитися, то молилася б, щоб їй не довелося побачити його вдруге.

„Прости, батьку Самуїле, — жінчині губи беззвучно ворушилися, змушуючи одновухого пса здригатися та на мить виринати з чуйної собачої дрімоти, — прости неслухнянку… Адже знала, пам’ятала, у душі тавром випекла слова твої: „Не крадіть, діти, у диявола, бо диявол бере за правом ошуканства, але все-таки за правом; а ми просто беремо! Остерігайтеся багатьох, але не бійтеся нікого — крім Великого Здрайці![3] „От і вийшло так, Самуїл-баца, що твоя дурна дочка Марта, яка була грозою шафлярских хлопчиськ, біжить тепер зляканою козулею від мисливця і немає їй притулку на всьому білому світі! Ах, Джоше, Джоше-Мовчальнику, що ж ти зробив зі мною!.. Що я сама із собою зробила…“

А проте жінка, яка називає себе Мартою, все-таки заснула, їй приснився день, коли вона вперше зрозуміла недозрілим дитячим розумом, що народилася злодійкою.

Того дня вона ледве не вкрала в названого батька задоволення від пообідньої люльки.

А Самуїл-баца піймав її, як то мовиться, за руку, і потім довго реготав, роздуваючи ніздрі орлиного носа та настовбурчуючи тверді сиві вуса.

Дощ блукав навколо куреня, і Марта тісніше притискалася до теплого боку пса, що здригався уві сні.

Джошеві снився нічний ліс, гроза й людина, повішена на власному паску, прив’язаному до сволока безлюдної сторожки.

Джошеві снився він сам.

Майже піввіку минуло від тієї пам’ятної весни, коли розтанули сніги, і від весело зазеленілої Магурської Громади прибився в Шафляри незнайомий турок. Утім, турком прозвали його самі шафлярці за довгу, дивовижно вигнуту люльку, що вічно куліла в незнайомця в зубах, та ще за пильні смоляні витрішкуваті очі. А вже темною шкірою та пташиним носом тут важко було кого-небудь здивувати — добра половина бескидських мужиків була чорнявою та дзьобатою. Оселився гість у хаті столітнього дідуся Кшися, і всі три з половиною роки, що залишалися старому до приходу кощавої, не міг натішитися самотній Кшись своїм постояльцем, якого перед смертю назвав сином. Самі шафлярці, а вони не шпарко приймали чужинців, теж на диво швидко звикли й до прибульця, і до його імені Самуїл, такого незвичного для місцевого слуху, — а працював Самуїл-турок за трьох, на святі образи хрестився справно, пив з розумом, лаятися вмів так, що найзавзятіші лихослови щільніше натягали баранячі шапки на вуха і хмикали в кучеряві бороди, дівок без потреби не псував, а заміжні молодиці частенько бігали до лісу до мисливця Самуїла, поки їхні законні чоловіки пасли череду за Озерами.

Але дітей від турка не родилося, а на гарячому він не попадався.

Отож усі були задоволені, бо по цей бік Татрів любили мати в домі хазяйку, яка подобається іншим, — а якщо зі мною живе, то, виходить, і я не з пустобрехів.

Знову ж таки останнього тижня перед смертю дідуся Кшися, котрого в роки його молодості не раз і не двічі обирали бацою — старшим пастухом, чиє слово для решти було головніше за батьківське, Самуїл-турок безвилазно сидів у хаті, напував старого трав’яними напарами й тримав за висохлу руку, забуваючи поїсти та уриваючи клаптики сну, коли старого трохи відпускало. А після похорону вперше вирушив із шафлярськими пастухами в Косцелець, а ті, хто пам’ятав той давній випас, переказували: наче дідусь Кшись устав із труни і каркаючим голосом Самуїла-турка віддавав накази: дійних овець і кіз відправити на Крулеву гору, баранів із козлами та ярок з ягнятами тут залишити, корів — до Озер, волів зігнати в рідкий ліс над річкою…

Так і став з того дня Самуїл-турок Самуїлом-бацою.

А до незмінної люльки додалася в Самуїлових руках вівчарська чупага — мала сокирка на довгому ратищі з мідними кілечками на кінці топорища. Кожен підгальський пастух, який поважає себе, вміє в танку стрибати через свою чупагу, тримаючись руками за лезо та за сокирище, а коли здіймалася вівчарська сокирка не для розваги, а для чоловічої кривавої забави, то частенько доводилось опісля збивати домовини для невдах.

Отут спочатку зизували односельці на Самуїла — що-що, а стрибати козлом новий баца був незугарний. Колись заявився до Шафляр Мардула-розбійник, знамений вівцекрад, про якого подейкували, що для нього людині карк зламати — все одно, що висякатися. З’явився й нумо жарти жартувати: мовляв, у старій череді новий ватажок, вичищений валух шафлярских баранів водить! Слово за словом, стали один перед одним Самуїл з Мардулою-розбійничком на зеленому лузі, заметався шалений Мардула навколо хмурого турка, як грозовий вихор навколо старого стрімчака, хлюпнула мідним дзенькотом Мардулина чупага… танцює Мардула, а в руках у Самуїла-баци вже дві чупаги: і своя, і розбійницька. Що зробив, коли встиг, як стрімчак у вихора блискавку з пальців викрав — не помітили того шафлярці. Схопився Мардула за ніж, рвонув через пояси й завмер на місці, наче забув, що з ножем робити збирався.

— Ти чого мою чупагу тримаєш? — запитує в турка.

Незлобиво запитує, скоріше здивовано.

— А ти мені її подарував, — озивається Самуїл-баца. — Щойно. Як побратимові. Прийми замість моєї та й поклонімося один одному в пояс.

Коли шафлярці пізніше розповідали цю небилицю сусідам, то наприкінці завжди додавали: хочете вірте, хочете ні, тільки тим діло й скінчилося.

Так і жив Самуїл-баца в Шафлярах. На четвертий рік оженився, узяв за себе німу Баганту, яка овдовіла ще до його приходу в село, і жив з без’язикою душа в душу. А дітей не мав. Не хотів чи не міг — але на другу зиму після весілля зник із Шафляр до середини весни, а після повернення привів із собою хлоп’я. Підібрав десь. Баганта прийняла хлопця мов сина рідного, Самуїл-баца ім’я приймакові дав — Яном назвали, а поки маленький був, Яносиком звався. З тієї пори й пішло: раз на три-чотири зими зникав Самуїл із Шафляр, бурлакував десь із півроку