Перше Правило Чарівника - Террі Гудкайнд

Він насилу відірвав очі від коханої і подивився на Скарлет.

— Коли Даркен Рал літав з тобою в Плем'я Тіни, він викрав цього малюка. Його мати сумує, як ти сумувала за своїм дракончиком, і жадає повернути сина. Чи не віднесеш ти нас туди після того, як ми відвідаємо твого малюка?

Велике око Скарлет втупилося в Сіддіна.

— Я цілком можу зрозуміти занепокоєння його матері. Вирішено. Забирайтеся.

Зедд ступив уперед і, підперши боки, встав перед дракониху.

— І ти дозволиш людині літати на тобі? — З сумнівом запитав Чарівник. — Ти, червоний дракон? Ти віднесеш його туди, куди він побажає відправитися?

Скарлет пихнула на Чарівника димом, змусивши його відступити на крок.

— Людину — ні. Але це Шукач. Для нього я б полетіла куди завгодно, хоч у підземний світ.

Річард, хапаючись за гребені драконихи, забрався їй на шию. Келен передала йому Сіддіна. Шукач посадив малюка собі на коліна і простягнув руку Келен. Та влаштувалася позаду, обхопила Річарда руками, поклала голову йому на плече і міцно пригорнулася до нього.

Річард нахилився до Чарівника.

— Бережи себе, друже мій! — Він обдарував старого широкою посмішкою. — Птахолов буде щасливий, коли дізнається, що я все-таки зважився взяти дружину з Племені Тіни. Де тебе шукати?

Зедд підняв худу руку і дружньо ляснув Річарда по щиколотці.

— В Ейдіндрілі. Приходь, коли будеш готовий.

Річард кинув на Чарівника погляд, сповнений рішучості, і нагнувся ще нижче.

— І тоді ми поговоримо. Це буде довга розмова.

— Я сподіваюся, — посміхнувся Зедд.

Річард підморгнув Речел, помахав рукою Чейзу і легенько ляснув дракониху по червоній лусочці шиї.

— Вперед, мій друже!

Скарлет з ревом випустила стовп полум'я і піднялася вгору, несучи своїх друзів вдалину.

Зедд дивився услід відлітаючим друзям до тих пір, поки дракон не перетворився в ледь помітну темну крапку в небі. Чарівник постарався вгамувати неспокій. Чейз погладив по голівці Речел, потім схрестив руки на грудях і, піднявши брову, подивився на Чарівника.

— Як для лісового провідника він віддає занадто багато наказів.

— Що правда, то правда, — розсміявся Зедд.

По кам'яних сходах збігав вниз лисий коротун, відчайдушно розмахуючи руками.

— Чарівник Зорандер! Чарівник Зорандер! — Він нарешті добіг і зупинився поруч з Зеддом, намагаючись віддихатися. — Чарівник Зорандер!

— В чому справа? — Насупившись, запитав Чарівник.

Чоловічок ніяк не міг відновити дихання.

— Чарівник Зорандер, біда!

— Що за біда? І хто ви такий?

Коротун підійшов ближче і, знизивши голос, почав змовницьким тоном:

— Я старший майстер персоналу склепу. У нас біда. — Очі-намистинки заметушилися по сторонам. — Біда в склепі.

— У якому ще склепі?

Очі чоловічка викотилися від подиву.

— У склепі Паніза Рала, діда Магістра Рала, звичайно ж.

— Так що за біда, врешті-решт?

Старший майстер гарячково доклав пальці до губ.

— Сам я не бачив, Чарівник Зорандер, але мої люди ніколи б не стали брехати. Ніколи. Вони все мені розповіли, а вони не брешуть.

— Так про що ти?! — Заревів Зедд. — Яка біда?

Очки чоловічка знову забігали, голос знизився до шепоту:

— Стіни, Чарівник Зорандер, стіни.

Зедд зціпив зуби.

— Що зі стінами?

Старший майстер звів очі на Чарівника, губи його затремтіли.

— Вони тануть. Чарівник Зорандер. Стіни склепу тануть.

Зедд розправив плечі і в остервенінням подивився на чоловічка.

— О духи! У вас є білий камінь з кар'єру пророків?

— Звичайно! — Коротун улесливо закивав.

Зедд порився в кишені балахона і витягнув звідти невеликий кисет.

— Замуруйте вхід в склеп білим каменем з кар'єру пророків.

— Замурувати наглухо? — Ахнув старший майстер.

— Так, наглухо. Інакше розтане весь Народний Палац. — Він вручив переляканому чоловічкові кисет. — Змішайте з вапняним розчином магічний пил. Необхідно закінчити все до заходу сонця, зрозуміло? Наглухо закрийте і замажте вхід, перш ніж сяде сонце.

Старший майстер вихопив мішечок і побіг нагору, перевалюючись на коротких ногах. Назустріч вже спускалася інша людина, зростом повище. Він ховав руки в широкі рукави білого, облямованою золотом одягу. Чейз вимогливо подивився на Зедда, тицьнувши пальцем в кістляві груди Чарівника.

— Паніз Рал — дід Магістра Рала?

Зедд делікатно відкашлявся.

— Так… Ну, про це пізніше.

— Чарівник Зорандер, — звернувся до Зедда прибулий, — де Магістр Рал? Поблизу? Мені необхідно дещо обговорити з ним.

Зедд закинув голову й подивився на небо, де зник дракон.

— Магістр Рал відлучився на час.

— Але він повернеться?

— Так. — Зедд перевів погляд на співрозмовника. Той мовчки чекав продовження. — Він повернеться. Але поки що вам доведеться управляться самим.

Незнайомець знизав плечима.

— В Народному Палаці звикли чекати, поки повернеться господар. — Він повернувся, збираючись йти.

— Зачекайте! — Вигукнув Зедд. — Я голодний. Можна десь роздобути їжі?

Незнайомець з посмішкою вказав рукою на Палац.

— Звичайно, Чарівник Зорандер. Дозвольте мені показати вам обідню залу.

— Чейз, ти як? Складеш мені компанію? Я збираюся злегка перекусити перед дорогою.

Страж кордону подивився на Речел.

— Ну що, мала, пообідаємо? — Дівчинка радісно закивала. — Гаразд, Зедд. А куди це ти зібрався?

Чарівник відправив балахон.

— Побачити Еді.

— Трохи відпочити і розслабитися? — Єхидно поцікавився Чейз.

Зедд не зміг стримати посмішки.

— І це теж. І ще я повинен взяти її в Ейдіндріл, в замок Чарівника. Нам