Темна вежа: Темна вежа VII - Стівен Кінг

Ще трохи – і Джейк кинувся б звідти на повній швидкості. Але зрозумів, що це неможливо, бо відступати було нікуди – за ним гналися ниці (швидше за все, під проводом того, котрий казав, що панотця ззіли на обід). Та й Юк нетерпляче зиркав на нього блискучими очиськами – йому явно кортіло йти далі. Юк дурником не був, проте ознак тривоги не виказував, принаймні не турбувався щодо того, що чекало на них попереду.

Сам Юк не міг збагнути, чому хлопчик так поводиться. Він знав, що хлопчик втомився – бо відчував запах втоми, – але також розумів, що Ейк боїться. Та чого? В цій місцині пахло не дуже приємно, і головним був запах багатьох людей, але Юку вони не видавалися аж такими небезпечними. До того ж тут був її запах. Дуже свіжий. Майже новий.

– Ейк! – дзявкнув він знову.

До Джейка вже повернулося самовладання.

– Гаразд, – сказав він. – Уперед. Але повільно.

– Льно, – погодився Юк, але навіть Джейк зміг вловити разюче несхвалення у відповіді пухнастика.

Хлопчик пішов далі лише тому, що вибору в нього не було. Він піднявся стежкою, яка бігла вгору крізь зарості (що ж до Юка, то йому дорога здавалася ідеально рівною весь час, відколи вони спустилися сходами), до отвору, обрамленого ліанами й папороттю, до шаленого скрекотіння мавпи й оглушливого реву лева на полюванні, від якого буквально замерзали яєчка. У голові без упину крутилася пісенька

(у селі… у джунглях… цить, мій любий, не ворушись, мій любий)

і тепер він згадав не лише назву пісні, а й назву гурту

(це були «Токенз»20 із піснею «Лев сьогодні спить», вже не в хіт-параді, але досі в наших серцях)

що її виконував, але ж що то було за кіно? Як, у біса, називалося те кляте кі…

Джейк дійшов до вершечка схилу й опинився на краю галявини. Він зазирнув у отвір, крізь мереживо широкого зеленого листя й яскравих пурпурових квітів (до серця однієї квітки пробирався крихітний зелений черв’ячок), і в той же час назва фільму спливла в його пам’яті, й шкіра вкрилася сиротами від шиї до п’ят. Наступної ж миті з джунглів (величезних джунглів) вийшов перший динозавр і потупав на галявину.

Колись дуже давно

(перекусити час гарненько)

коли він ще був зовсім маленький

(трохи для мене і трохи для тебе)

колись давно, коли його мати поїхала в Монреаль зі своїм мистецьким клубом, а батько полетів у Веґас на щорічне відкриття осінніх шоу

(ожинового чаю і ожинового варенька)

колись давно, коли Бамі було чотири рочки…

Бама – так його кличе єдина в його житті добра

(місіс Шоу місіс Ґрета Шоу)

людина. Вона зрізає скоринки з його сандвічів, прикріплює його малюнки з дитячого садочка до холодильника магнітами, схожими на маленькі пластмасові фрукти, вона зве його Бамою, і для нього

(для них)

це особливе ім’я, бо ж одного п’яного пополудня в суботу батько навчив його співати «Ширше й вище, ми вже ближче, труднощі нам не страшні, Багряна хвиля Бами – це ми!»21, а відтак вона зве його Бамою, це таємне ім’я, про яке знають лише вони двоє, і від цього таке відчуття, наче в тебе є хатинка, де ти можеш сховатися, затишна хатинка в моторошному лісі, де всі тіні здаються монстрами, людожерами й тиграми.

(«Тигр, тигр вогняний22», – співає йому мати, бо так вона уявляє собі колискову, вкупі з «Я чула дзижчання мухи… коли померла»23, від чого Бамі стає дуже моторошно, хоч він і не зізнається в цьому матері. Часом уночі, а іноді й удень, у тиху годину, він лежить у ліжку й думає: «Я почую, як дзижчить муха, і помру, моє серце зупиниться, язик западе в горло, як камінь у криницю», але ці спогади він намагається сховати сам від себе)

Приємно мати таємне ім’я. Тож коли він дізнається, що його мати їде до Монреаля заради мистецтва, а батько – у Веґас, щоб допомогти презентувати нові шоу Мережі, він благає матір, щоб та попросила місіс Ґрету Шоу залишитися з ним, і зрештою мати здається. Маленький Джейкі знає, що місіс Шоу – не мама, сама місіс Шоу вже не раз казала йому, що вона не його мама

(«Сподіваюсь, Бамо, ти розумієш, що я не твоя мати, – каже вона, ставлячи перед ним тарілку, а на тарілці сандвіч з арахісовим маслом, беконом і бананами, і скоринки з нього зрізані так, як лише Ґрета Шоу вміє їх стинати, – бо в мої обов’язки це не входить)

(А Джейкі – тільки тут він Бама, з нею він Бама – не знає, як їй пояснити, що він розуміє, розуміє, розуміє, але хоче побути з нею, поки не повернеться справжня мати або поки він не підросте й не перестане боятися Мухи Смерті)

І Джейкі каже: «Не турбуйтеся, я в порядку», – та все одно він радіє, що місіс Шоу погодилася залишитися замість останньої няньки з Au-Pair24, яка ходить у коротких спідничках і завжди грається зі своїм волоссям та помадою, а до нього їй діла нема, вона не знає, що в душі він Бама, і яка ж вона, ця Дейзі Мей

(так його батько називає всіх няньок)

дурна дурна дурна! А от місіс Шоу не дурна. Місіс Шоу іноді дає йому перекусити, називаючи це Полуденним чаєм або Підвечірком, і з чого б він не складався – з м’якого сиру й фруктів, сандвічів зі зрізаною скоринкою, торта з заварним кремом, канапок, що залишилися після вчорашньої вечірки з коктейлями, – вона завжди наспівує одну й ту саму пісеньку, накриваючи на стіл: «Перекусити час гарненько, трохи для мене і трохи для тебе ожинового чаю й ожинового варенька».

У його кімнаті є телевізор, і щодня, коли батьків немає вдома, він відносить туди свою їжу, їсть і дивиться дивиться дивиться, і чує звуки її радіо, що долинають з кухні, завжди старі хіти, завжди WCBS, а інколи чує її також, місіс Ґрету Шоу, яка підспівує «Чотирьом сезонам» Ванді Джексон Лі «Йя-Йя» Дорсі, і часом він уявляє, як його батьки гинуть у автокатастрофі й вона таки стає його матір’ю і називає його бідолашним хлопчиком і бідним-нещасним малюком, а тоді внаслідок якогось магічного перетворення вона проникається до нього любов’ю, а