Темна вежа: Темна вежа VII - Стівен Кінг

Але тепер, лежачи у високій зеленій траві й визираючи крізь листя папороті на галявину, що мріла в тумані, Джейк відкрив для себе, що деякі речі не забуваються ніколи.

«Стережися пастки для розуму», – порадив йому Джохабім. Дивлячись на велетня-динозавра – мультяшного трицератопса у справжніх джунглях, схожого на уявну жабу в реальному садку, – Джейк зрозумів, що це вона і є. Пастка для розуму. Трицератопс був несправжній, хоч як голосно він заявляв про себе риком, хоч як чітко Джейк відчував його сморід: у м’яких складках, там, де короткі лапи переходили в живіт, гнила рослинність, лайно присохло до величезного «броньованого» заду, нескінченна жуйка стікала разом зі слиною між щелепами, по краях яких росли бивні, – і чув його важке дихання. Господи Боже, ця істота не могла бути реальною, то був мультик!

А втім, він розумів, що трицератопс достатньо реальний, щоб убити його. Якщо він вийде на галявину, мультяшний трицератопс розірве його на шматки, як роздер би Дейзі Мей з нічогенькими торпедами, якби вчасно не з’явився Сезар Ромеро і не всадив кулю в Єдине Вразливе Місце тварюки зі своєї великої мисливської рушниці. Джейк здихався руки, яка намагалася побавитися з органами керування його моторикою, захряснув усі ті двері так рвучко, що, напевно, відрізав усі пальці на тій непроханій руці, але тут діяло щось інше. Тут він не міг заплющити очі й просто проминути. То був справжній монстр, якого витворив його зрадник-розум, і він міг роздерти його насправжки.

І не було Сезара Ромеро, котрий не дозволив би такому статися. І Роланда не було.

Тут були хіба що ниці люди, які бігли його слідом і з кожною хвилиною нестримно наближалися.

Неначе підкреслюючи цю думку, Юк озирнувся в той бік, звідки вони прийшли, й гавкнув, один раз, але пронизливо голосно.

Почувши гавкіт, трицератопс у відповідь заревів. Джейк очікував, що потужний рик змусить Юка прищулити вуха і притулитися до нього, але тваринка й далі озиралася Джейкові через плече. Юка тривожили ниці, а не трицератопс на галявині внизу чи тираношербет Врекс, який міг з’явитись незабаром чи…

«Бо Юк його не бачить», – подумав Джейк.

Він обміркував цю думку і не зміг нічого їй протиставити. Юк не відчував запаху і не чув динозавра. Висновок напрошувався неуникний: для Юка страхітливого трицератопса у величезних джунглях унизу просто не існувало.

Але це не означає, що його не існує для мене. Це пастка, яку поставили на мене чи ще когось, хто має досить багату уяву і хто міг тут нагодитися. Це якась примочка давнього народу, не сумніваюся. Шкода, що цей їхній прилад не зламався, як більшість причандалля. Я бачу те, що бачу, і нічим не можу зарадити ц…

Ні, стоп.

Хвилиночку.

Джейк гадки не мав, наскільки сильний у нього зв’язок з Юком, але невдовзі мав це з’ясувати.

– Юку!

Голоси ницих людей лунали вже страхітливо близько. Скоро, зовсім скоро переслідувачі побачать хлопця і пухнастика, що застрягли на місці, й нападуть на них. Юк відчував, що їхній запах наближається, проте досить спокійно дивився на Джейка. На свого обожнюваного Джейка, заради якого він помре, якщо обставини до цього змусять.

– Юк, ти можеш помінятися зі мною місцями?

Як виявилося, міг.

Юк хитався на місці з Ейком на руках – вперед-назад. Відкриття того, наскільки малі насправді у хлопчика можливості втримувати рівновагу, обернулося для нього справжнім жахіттям. Думка, що доведеться навіть маленьку відстань подолати на двох ногах, позбавляла його мужності. Але це потрібно було зробити, до того ж негайно. Бо так Ейк сказав.

Сам Джейк розумів, що йому доведеться заплющити позичені очі, крізь які він зараз дивився. Його свідомість перебувавала у Юковій голові, але трицератопса через це він бачити не перестав. А тепер до нього приєднався ще й птеродактиль – той ширяв у гарячому повітрі над галявиною, його шкурясті крила ловили потоки повітря, що віяли з вентиляторів.

Юку! Ти маєш зробити це сам. І зробити зараз, якщо ми хочемо від них відірватися.

Ейк! – відповів Юк і обережно ступив уперед. Хлопчикове тіло гойдалося з боку в бік, втрачаючи рівновагу, і зрештою не втрималося у вертикальному положенні. Дурнувате двоноге тіло завалювалося набік. Юк спробував врятувати становище, але цим лише погіршив падіння: сам упав на правий бік хлопчика, та ще й стукнув Ейка кудлатою головою об землю.

Від розпачу він гавкнув, але з Ейкового рота вирвалося радше слово, а не звук:

– Гав! Ав! Чорт-гав!

– Я його чую! – закричав хтось. – Бігом! Швидше, ворушіться, підари тупоголові! Поки малий недоносок не дістався до дверей!

Слух в Ейка гострим не був, але кахляні стіни підсилювали звук, тож розчути було не важко. Юк чув відлуння їхнього бігу.

– Ти мусиш підвестися і йти! – спробував прокричати Джейк, але вирвалося лише нерозбірливе гавкотіння: – Ейк-Ейк, инен! Ися-и! – За інших обставин це було б навіть кумедно, та зараз йому було не до сміху.

Юк підвівся, спираючись Ейковою спиною об стіну й відштовхуючись Ейковими ногами. Врешті йому вдалося зрозуміти, за яким принципом треба керувати тілом. Всі органи управління були зібрані в місці, яке Ейк називав Доґаном, і нічого складного в них не було. Проте ліворуч коридор із аркою вів до величезної кімнати, заставленої дзеркально-блискучими машинами. Юк розумів, що, зайшовши туди, до зали, де Ейк тримав усі свої дивовижні думки, до його сховища слів, він загубиться навіки.

На щастя, це було не потрібно. Все потрібне йому знаходилося в Доґані. Ліва нога… вперед. (І пауза.) Права нога… вперед. (І пауза.) Тримати ту істоту, що має вигляд пухнастика- шалапута, проте насправді є твоїм другом, а другу руку використовувати для рівноваги. Стримувати бажання впасти на чотири кінцівки й повзти. Якщо він так вчинить, переслідувачі швидко їх наздоженуть: він більше не відчуває їхнього запаху (бо в Ейка замість носа якесь маленьке непорозуміння), та все одно він у цьому впевнений.

Зі свого боку, Джейк дуже виразно їх відчував – їх була щонайменше дюжина, а може, навіть шістнадцятеро. Їхні тіла так і випромінювали сморід, що брудною хмарою ширився попереду них, наче його виштовхувала якась сила. Він відчував запах спаржі, яку їв на обід один з переслідувачів, відчував м’ясний лихий запах ракової пухлини, що росла в іншому, – може, в голові, а може, й у горлі.

А тоді до нього знову донеслося ревіння трицератопса. Птахоподібна істота, що ширяла на повітряних потоках, відповіла йому