Темна вежа: Темна вежа VII - Стівен Кінг
Наступної ж миті в Джейкових руках з’явилося по новій тарілці. Його руки знову були схрещені в позиції, яку сей Айзенгарт називала «бойовою готовністю». Він перевів погляд на кухарчука, котрий стояв з ножем і сокиркою в руках. Проте загрози в його поставі не відчувалося, подумав Джейк. І знову поставив питання, цього разу повністю:
– Ти розумієш нашу мову?
– Ога. Тіко зувсім трожечки, – кивнув хлопець і кинув сокирку на підлогу, щоб червоним від миття посуду великим пальцем і вказівним показати, наскільки трошечки. – Я вчу, відколи сюда попав. – Пальці на другій руці розтислися, і ніж полетів до сокирки на підлогу.
– Ти з Серединного світу? – спитав Джейк. – Адже так, я правий?
У розумових здібностях хлопця-посудомийки Джейк дуже сумнівався («У телевікторині йому нічого не світить», поза сумнівом, пустив би шпильку Елмер Чемберз), але принаймні на тугу за батьківщиною йому клепки вистачало. В його переляканих очах Джейк побачив журбу.
– Ога, – сказав хлопець. – Зтудова я, з Ладвеґа.
– Це десь біля міста Лад?
– На північ, подобається тобі чи ні, – відповів кухарчук. – Ти вб’єш мене, парубче? Я не хочу вмирати, хоч і тоскно мені.
– Якщо скажеш мені правду, то від моєї руки не загинеш. Чи проходила через цю кухню жінка?
Повагавшись, хлопець кивнув:
– Ога. Її вели Сейр і його банда. Вона була без ніг, голова теліпалася… – Він показав, як саме теліпалася в жінки голова, ставши від цього ще більше схожим на сільського дурника. Джейк згадав про Шимі з Роландової розповіді, про часи, коли він жив у Меджисі.
– Але не мертва.
– Нє. Я чув, як вона дихала.
Джейк озирнувся на двері, але ніхто не з’являвся. Так. Йому слід забиратися звідси, але…
– Як тебе звуть, хлопче?
– Джохабім я, син Госси.
– Послухай, Джохабіме. З цього ресторану можна вийти у цілий світ, який зветься Нью-Йорком. Там такі хлопці, як ти, живуть вільно. Раджу тобі йти туди, поки є змога.
– Вони зловлять мене, приведуть назад і здеруть шкуру з живого.
– Ні, ти просто не розумієш, наскільки велике це місто. Як Лад, коли він був…
Він поглянув у каламутні Джохабімові очі й подумав: «Ні, це я не розумію. А якщо я зависну тут, переконуючи його, то отримаю те, на що…»
Двері до ресторану знову розчинилися. Цього разу всередину спробували прорватися двоє ницих людей одночасно, і обидва застрягли в дверях, не в змозі зрушити з місця. Джейк метнув обидві тарілки й спостерігав, як вони пролетіли хрест-навхрест, кожна своєю траєкторією, та познімали голови обом новоприбулим якраз тієї миті, коли вони прорвалися всередину. Тіла попадали на спини, й двері знову захряслися. У школі Пайпера Джейку розповідали про битву біля Фермопіл, де греки відбили напад перського війська, що вдесятеро переважало їх чисельністю. Греки заманили персів у вузький гірський прохід – у Джейка ж були ці двері кухні. Допоки вороги заходитимуть по одному-два (а це неминуче, якщо тільки вони не знайдуть спосіб атакувати з флангів), він їх убиватиме.
Принаймні поки не скінчаться Орізи.
– Зброя? – спитав він у Джохабіма. – Є тут якась зброя?
Джохабім похитав головою, але, зважаючи на його тупуватий вигляд, важко було зрозуміти, що він мав на увазі: «На кухні зброї нема» чи «Я тебе не знаю».
– Гаразд, я пішов, – сказав Джейк. – А якщо ти, Джохабіме, не хочеш звалити звідси, поки є змога, тоді ти ще більший дурень, ніж здаєшся. А дурень ти ого який, повір. Там є відеоігри, хлопче. Подумай про це.
Проте Джохабім і далі витріщався на нього порожнім поглядом, тож Джейк здався. І щойно зібрався заговорити до Юка, як крізь двері до нього звернувся чийсь голос.
– Гей, малий. – Жорсткий. Конфіденційний. Обізнаний. Голос чоловіка, який тобі зацідить, щоб відібрати п’ять доларів, і переспить з твоєю подружкою, бо йому так схочеться, подумав Джейк. – Твій друг фадда мертвий. Точніше, його ззіли на обід. Не дурій і виходь, якщо не хочеш стати десертом.
– Поверни свій хрін убік і запхай собі в сраку! – вигукнув Джейк. Зміст цих слів пробив навіть товсту стіну Джохабімової тупості: в його очах відбився жах.
– Останній шанс, – промовив грубий обізнаний голос. – Виходь.
– Краще ти заходь, – запропонував Джейк. – Тарілок у мене вистачить! – Зненацька він відчув божевільне бажання вибігти за двері й прийняти бій з ницими в обідній залі ресторану. Втім, нічого аж такого шаленого в цій думці не було, сам Роланд би це визнав. Бо супротивник очікував такого найменше, і Джейк цілком міг посіяти серед ницих паніку, швидко розкидавши півдюжини тарілок і повернувши їх навтіки.
Проблема була в чудовиськах, що бенкетували за гобеленом. У вампірах. Джейк розумів, що ці не запанікують. Він здогадувався: якби Прародителі мали змогу прийти на кухню (а може, їх просто не цікавило те, що тут коїлося, тож і лишалися вони в обідній залі, доїдали останні шматки панотцевого трупа), він був би вже мертвий. З Джохабімом на пару.
Він опустився на коліно й пробурмотів: «Юку, шукай Сюзанну», – підкріпивши свій наказ подумки картинкою.
Шалапут востаннє зміряв Джохабіма недовірливим поглядом і заходився обнюхувати підлогу. Кахлі були вологі від нещодавнього прибирання, і Джейк побоювався, що пухнастик не зможе взяти слід. Але Юк пронизливо гарикнув (це було більш схоже на гавкіт, ніж на слово людської мови) і швидко подріботів через кухню, поміж плитами і столами, низько опустивши носа й лише раз відхилившись від курсу – щоб обійти тліючий труп Шефа Кабана.
– Слухай, ти, малий засранцю! – закричав чоловік за дверима. – Мені зараз урветься терпець!
– Чудово! – гукнув Джейк у відповідь. – То заходь! Побачимо, чи ввійдеш.
Він подивився на Джохабіма і промовисто притулив пальця до рота: цить. Та щойно зібрався розвернутися й бігти (не знаючи, скільки в нього часу до того, як кухарчук заволає у двері, що хлопець і його пухнастик-шалапут уже не тримають Фермопільський прохід), як Джохабім заговорив до нього – тихим голосом, трохи гучнішим за шепіт.
– Що? – перепитав Джейк, дивлячись на нього невпевнено. Йому
