Буря Мечів - Джордж Мартін

Чара вислизнула з його руки, й помостом розлилося червоне вино.

— Він задихається! — ахнула королева Марджері.

До неї підійшла бабуся.

— Допоможіть бідолашному хлопчині! — верескливо звеліла королева колючок голосом, який пасував би людині вдесятеро більшій.— Йолопи! Ви так і стоятимете, роззявивши рота? Допоможіть своєму королю!

Сер Гарлан, відштовхнувши Тиріона, почав плескати Джофрі по спині. Сер Озмунд Кетлблек розірвав на королі комірець. З горла хлопця вихопився моторошний пронизливий звук, так наче хтось цілу ріку хоче втягнути через соломинку; звук урвався, й це було ще моторошніше.

— Переверніть його! — гаркнув Мейс Тайрел до всіх і ні до кого.— Переверніть його догори ногами, потрусіть за п’яти!

— Води,— кричав інший голос,— дайте йому води!

Верховний септон заходився голосно молитися. Великий мейстер Пайсел крикнув, щоб йому допомогли швидко дістатися в покої — узяти якесь зілля. Джофрі схопився за горло, нігтями здираючи шкіру до крові. М’язи його напнулися, затвердли на камінь. Королевич Томен кричав і плакав.

«Він зараз помре»,— збагнув Тиріон. Він почувався на диво спокійно, хоча навколо вирувало пекло. Джофрі знову били по спині, та обличчя його тільки темніло. Брехали собаки, репетували діти, дорослі викрикували одне одному безглузді поради. Половина гостей скочила на ноги: частина штовхалася, щоб краще бачити, а частина побігла до дверей, чимшвидше тікаючи.

Сер Мірин силоміць розтулив королю рота, щоб запхати йому в горло ложку. В цю мить хлопець зустрівся очима з Тиріоном. «У нього очі Джеймі». От тільки Тиріон у житті не бачив Джеймі таким переляканим. «Хлопцю всього тринадцять!» Джофрі сухо хрипів, намагаючись заговорити. Вибалушені очі побіліли від жаху, він підніс руку... чи то тягнувся до дядька, чи то вказував на нього... «Він просить пробачення чи гадає, що я здатен його врятувати?»

— Ні-і-і! — завила Серсі.— Батьку, допоможи йому, хто-небудь, допоможіть йому! Синочок, мій синочок!..

Тиріон піймав себе на тому, що думає про Роба Старка. «Якщо так подумати, то моє весілля було не таке вже і зле». Він озирнувся поглянути, як усе це сприйняла Санса, але в залі стояв такий гармидер, що він так і не знайшов її. Але погляд його упав на весільну чару, забуту на підлозі. Тиріон підійшов і підняв її. На денці було ще півдюйма бордового вина. Тиріон якусь мить поміркував, а тоді вилив його на підлогу.

Марджері плакала в обіймах бабусі, а стара леді її втішала:

— Тримайся, тримайся!

Більшість музик повтікали, та один флейтист на галереї заграв похоронної. В кінці зали біля дверей зчинилася бійка: гості, наступаючи одне на одного, вибігали геть. Зайшли золоті плащі сера Адама, сподіваючись навести лад. А гості стрімголов вибігали в ніч — хтось плачучи, хтось хитаючись і блюючи, а хтось білий від жаху. До Тиріона запізніло дійшло, що і йому краще за все забиратися.

Коли він почув крик Серсі, одразу зрозумів, що все скінчено.

«Треба зникати. Вже!» Але натомість він подибав до неї.

Сестра сиділа в калюжі вина, заколисуючи синове тіло. Сукня в неї була подерта й у плямах, а обличчя біле як крейда. Ззаду до неї підкрався худий чорний собака, принюхуючись до трупа Джофрі.

— Хлопця не повернеш, Серсі,— казав лорд Тайвін. Він поклав руку в рукавичці дочці на плече, а один з вартових шугнув собаку.— Не чіпляйся за нього. Відпусти його.

Вона не чула. Довелося залучити двох вартових, щоб розчепити її пальці, й тіло короля Джофрі Баратеона ковзнуло на підлогу, обм’якле й неживе.

Поряд з ним опустився навколішки верховний септон.

— Отче небесний, суди доброго короля Джофрі по справедливості,— речитативом заспівав він початок молитви за упокій. Марджері Тайрел почала схлипувати, а її мати, леді Алері, мовила:

— Він удавився, люба. Давився пирогом. Ти тут ні до чого. Він удавився. Ми всі бачили.

— Він не удавився,— голос Серсі розітнув повітря, як клинок сера Іліна.— Мого сина отруїли,— вона озирнулася на білих лицарів, які безпомічно стояли навколо неї.— Королівська варто, виконуйте свій обов’язок.

— Міледі? — невпевнено зронив сер Лорас Тайрел.

— Арештуйте мого брата,— наказала вона йому.— Це він зробив, це карлик! Він і його дружинонька. Це вони вбили мого сина. Вашого короля. Хапайте їх! Хапайте їх обох!

Санса

Вдалині, на тому кінці міста, закалатав дзвін.

Санса почувалася наче уві сні.

— Джофрі мертвий,— мовила вона до дерев, не знаючи, чи бува не прокинеться зараз.

Коли вона вибігала з тронної зали, він ще не помер. Стояв навколішках, стискаючи пальцями себе за горло, здираючи нігтями шкіру, намагаючися вдихнути. Це було таке жахливе видовище, що Санса, схлипуючи, розвернулась і втекла. Леді Танда теж тікала. «У вас добре серце, міледі,— сказала вона до Санси.— Не всяка панна плакатиме за чоловіком, який покинув її і віддав за карлика».

«Добре серце. В мене добре серце». В горлі забулькав істеричний сміх, але Санса придушила його. Калатали дзвони, повільно й жалобно. Теленькали, теленькали, теленькали. Так само дзвонили вони по королю Роберту. Джофрі мертвий, він мертвий, він мертвий, мертвий, мертвий. То чого ж вона плаче, коли хочеться танцювати? Чи це сльози радості?

Одяг свій вона знайшла саме там, де й заховала позавчора. Оскільки не було служниць, щоб допомогти їй, вона витратила більше часу, розшнуровуючи сукню. Руки були на диво незграбні, хоча вона не боялася так, як мала би. «Які жорстокі боги, що забрали його, такого юного і вродливого, просто на власному весіллі»,— сказала тоді до неї леді Танда.

«Боги справедливі»,— подумала Санса. Роб також помер на весіллі. І плакала вона за Робом. За ним і за Марджері. Бідолашна Марджері, двічі заміжня й двічі удова! Санса висмикнула руку з рукава, спустила сукню вниз і виповзла з неї. Скрутила її і запхала в дупло дуба, й натомість розправила вбрання, яке було сховане там. «Вдягнися тепліше,— велів їй сер Донтос,— у щось темне». Чемного в неї не було, тож вона обрала сукню з цупкої коричневої вовни. Корсет, правда, був оздоблений річковими перлами. «Плащ їх приховає». Плащ був темно-зелений, з великим каптуром. Натягнувши сукню через голову, Санса накинула плащ, але поки що не вдягала на голову каптура. Були