Буря Мечів - Джордж Мартін
— Як тобі це, Куцю? — глузливо спитав Джофрі.
У Тиріона горіли очі. Витерши обличчя рукавом, він покліпав, сподіваючись прояснити зір.
— Недобрий це вчинок, ваша світлосте,— тихо мовив сер Гарлан.
— Аж ніяк, пане Гарлане,— мовив Тиріон, який не міг дозволити, щоб ситуація зайшла ще далі,— не тут, не на очах половини королівства.— Не кожен король обслугує свого скромного підданого, вшанувавши його зі своєї королівської чари. Шкода тільки, вино розлилося.
— Не розлилося,— сказав Джофрі, який через брак виховання не схотів скористатися з виходу, запропонованого Тиріоном.— І я тебе не обслуговував!
Раптом поряд із Джофрі з’явилася королева Марджері.
— Любий королю,— заблагала дівчина з дому Тайрелів,— ходімо, повертайтеся на місце, новий співець чекає.
— Аларик Ейзенський,— сказала леді Оленна Тайрел, спираючись на ціпок і звертаючи на просяклого вином карлика уваги не більше, ніж її онука.— Сподіваюся, він заспіває нам «У Кастамері дощ». Година вже минула — я геть забула слова.
— І сер Адам хотів тост виголосити,— провадила Марджері.— Ваша світлосте, будь ласка.
— У мене вина немає,— заявив Джофрі.— Як я можу пити за тост, коли не маю вина? Дядьку Куцю, ти можеш обслугувати мене. Не хочеш битися — побудь моїм чашником.
— Вважатиму за честь.
— Це не честь! — вереснув Джофрі.— Нахилися й підніми мою чару!
Тиріон послухався, та коли потягнувся до ручки, Джоф буцнув чашу, й та пролетіла в Тиріона між ніг.
— Піднімай! Чи ти такий самий незграбний, як і бридкий?
Тиріону довелося лізти під стіл, щоб розшукати чару.
— Добре, а тепер наповнюй вином.
Забравши в подавальниці карафу, Тиріон на три чверті налив чару.
— Ні, на коліна, карлику.
Опустившись навколішки, Тиріон підніс угору важку чару, не певний, чи не доведеться йому зараз скупатися вдруге. Але Джофрі однією рукою забрав чару, жадібно випив і поставив її на стіл.
— Можеш підводитися, дядьку.
Від зусилля ноги звело судомою, і Тиріон мало не повалився знову. Довелося вчепитися за крісло. Сер Гарлан простягнув йому руку. Джофрі зареготав, а за ним і Серсі. До них приєдналися й інші. Тиріон не бачив, хто саме, але добре чув.
— Ваша світлосте,— почувся бездоганно ввічливий голос лорда Тайвіна.— Несуть пиріг. Потрібен ваш меч.
— Пиріг? — Джофрі взяв під руку свою королеву.— Ходімо, міледі, пиріг!
Гості попідводилися; вони гукали, плескали в долоні й цокалися келихами, а великий пиріг повільно плив залою — його котило півдюжини сяючих кухарів. Пиріг був два ярди в діаметрі, хрусткий і золотисто-коричневий, а зсередини долинало цвірінькання й ляскіт крил.
Тиріон сів на місце. Лишилося, щоб його ще й голуб заквецяв для повного щастя. Вино просочило і камзол, і білизну, й Тиріон відчував на шкірі вологу. Слід було би перевдягнутися, але ж нікому не можна йти з бенкету, поки не почнеться постільна церемонія. А до неї, він прикинув, ще двадцять-тридцять страв.
Король Джофрі з королевою зустріли пиріг під помостом. Джофрі висмикнув меч, але Марджері поклала долоню йому на руку, стримуючи.
— Вдовине Волання викуване було не для пирогів.
— Щира правда,— мовив Джофрі та крикнув: — Пане Іліне, ваш меч!
З півтемряви в кінці зали виступив сер Ілін. «Кат його бери!» — подумав Тиріон, дивлячись на виконавця королівського правосуддя, худого і хмурого, який широкими кроками рушив уперед. Тиріон занадто молодий, щоб пам’ятати сера Іліна, коли той ще мав язика. «Тоді, мабуть, він був іншою людиною, але нині мовчання стало такою самою невід’ємною його частиною, як оті порожні очі, й ота іржава кольчуга, й отой великий меч за спиною».
Сер Ілін, уклонившись королю й королеві, потягнувся через плече й висмикнув шість футів яскравого срібла, оздобленого рунами. Опустившись навколішки, він підніс велетенський клинок Джофрі руків’ям уперед; сипалися червоні іскри з рубінових очей на головці з драконового скла, вирізьбленого у вигляді черепа, що скалить зуби.
— Що це за меч? — стрепенулася Санса.
Тиріонові очі й досі пекло від вина. Кліпнувши, він придивився пильніше. Меч сера Іліна був і завдовжки, і завширшки як Лід, але занадто сріблястий; валірійська криця темна, димчаста в своєму серці. Санса схопила Тиріона за руку.
— Що це сер Ілін зробив з мечем мого батька?
«Слід було мені відіслати Лід Робу Старку»,— подумав Тиріон. Він глянув на батька, але лорд Тайвін не зводив очей з короля.
Джофрі з Марджері, з’єднавши руки, занесли меч і сріблястою дугою разом опустили його. Тріснула скоринка, і з пирога в хмарі білого пір’я пурхнули голуби, розлітаючись навсібіч, у вікна й на бантини. З лавок полинув захоплений крик, а скрипалі й дударі на галереї заграли жваву мелодію. Джоф, підхопивши наречену на руки, весело закружляв її.
Слуга поставив перед Тиріоном скибку голубиного пирога, згори наклавши ложку лимонного крему. У пирозі були й запечені голуби, але в Тиріона вони викликали апетиту не більше, ніж їхні білі брати, що пурхали в залі. Санса теж не їла.
— Ви бліда як смерть, міледі,— мовив Тиріон.— Вам треба свіжого повітря дихнути, а мені — камзол поміняти,— він підвівся, простягаючи їй руку.— Ходімо.
Та вийти вони не встигли: повернувся Джофрі.
— Дядьку, куди це ви зібралися? Ти ж у мене чашник, не забув?
— Маю перевдягнутися, ваша світлосте. З вашого дозволу?
— Ні. Мені так більше подобається. Подай мені вина.
Королівська чара стояла на столі, де він її і поставив. Тиріонові, щоб дістати її, довелося лізти назад на крісло. Джоф, висмикнувши чару з дядькових рук, надовго припав до неї; борлак ходив ходором, а по підборіддю стікало бордове вино.
— Мілорде,— заговорила Марджері,— нам слід повернутися на місця. Лорд Баклер хоче тост підняти.
— Дядько не з’їв свій голубиний пиріг,— тримаючи чару однією рукою, Джоф другою стукнув по Тиріоновому пирогу.— Погана прикмета — не з’їсти пиріг,— бурчав він, набиваючи рота гарячим голубиним м’ясом, присмаченим спеціями.— Бачиш, як смачно?
Сплюнувши пластівці скоринки, він відкашлявся й запхав у рота ще одну жменю начинки.
— Сухуватий, правда. Треба запити,— Джоф зробив ковток вина й закашлявся ще дужче.— Хочу подивитися... кахи... подивитися, як ви їздите на тій... кахи-кахи... свині, дядьку... Хочу...— не договоривши, він зайшовся кашлем.
— Ваша світлосте? — стурбовано глянула на нього Марджері.
— Це... кахи... пиріг,
