Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Фентезі » Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон

Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон

Читаємо онлайн Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон
намету на інший перепурхував якийсь спрен. Кімнату за його спиною встеляв пухнастий червоний килим, а на стінах висіли щити. Стояло кілька дерев’яних стільців із м’якими сидіннями, на один з яких і вмостився Каладін. Ця приймальна йменувалася «малою», але, попри це, була просторіша за весь їхній будинок у далекому Гартстоуні разом з операційною.

«Я вбив Сколкозбройного, — знову подумав він, — а тоді віддав Зброю та Збрую іншому».

І цей один-єдиний вчинок, поза сумнівом, був найфеєричнішою дурістю, якої припускався будь-хто і будь-коли — у якому завгодно королівстві та в яку завгодно епоху. Будучи Сколкозбройним, Каладін став би значно більшим цабе, ніж Рошон — та що там, ніж сам Амарам. Він зміг би податися на Розколоті рівнини та взяти участь у справжній війні.

Ніяких більше прикордонних чвар. Жодних дрібномаєтних дворянчиків-капітанів — майже жебрущих і злих на весь світ за те, що їх обділили чинами. Йому б довіку не довелося перейматися через мозолі від затісних чобіт, обідню баланду з присмаком крєму чи задирак з інших загонів.

Він міг би розбагатіти. Та ось так просто віддав усе це.

І все ж від самої думки про те, щоби торкнутися того Сколкозбройця, у нього зсудомило шлунок. Не треба йому багатства, титулів, армій чи навіть пристойної їжі. Якби він тільки міг усе повернути й захистити тих, хто покладався на нього! І чому він погнався за тим вершником? Треба було просто втекти. Ага, де там! Він взяв і кинувся на — бодай йому буря! — Сколкозбройного.

«Ти врятував свого командувача, — заперечив сам собі Каладін. — Ти — герой».

Але чому Амарамове життя вартувало більше, ніж життя його людей? Каладін служив генералові, бо той поводився як людина честі. Коли налітали великобурі, він давав списникам прихисток серед вигод свого штабного приміщення — і то щоразу іншому загонові. Вимагав, щоби солдатів добре годували та як слід їм платили. І не ставився до них як до бидла.

Хоча й не заперечував, щоб його підлеглі саме так і чинили. А ще порушив свою обіцянку вберегти Тіена.

«Але ж і в мене це не вийшло. І в мене»…

Каладінове єство стислося в покручений клубок горя й провини. Проте сонячним зайчиком на стіні темної кімнати з усією ясністю проступало лиш одне: він не бажав мати з тими Сколками нічого спільного. Не бажав навіть торкнутися їх.

З глухим ударом відчинилися двері, і Каладін обернувся на стільці. З’явився Амарам. Високий, підтягнутий, із вольовим обличчям, вбраний у довгий темно-зелений сюртук військового крою. Він ішов, спираючись на ціпок. Каладін критичним оком глянув на шини та бинти. «Я б упорався краще. А також наполіг би, щоб поранений залишався в ліжку».

Амарам розмовляв з одним зі своїх буревартівників — чоловіком середніх літ у вугільно-чорній мантії та з бородою прямокутної форми.

— …навіщо Тайдакару так ризикувати? — тихим спокійним тоном мовив генерал. — Але крім нього ніби й нíкому… Примарокровні все нахабнішають. Треба з’ясувати, хто він такий. Чи відомо нам про нього хоча б щось?

— Він був веденом, Ваша Ясновельможносте, — відповів буревартівник. — У моє поле зору не потрапляв. Однак я проведу розслідування.

Амарам кивнув і замовк. За їхніми спинами з’явилася група офіцерів, один із яких ніс Сколкозбройця, тримаючи його на чистому білому рушнику. А вслід за світлоокими чинами ввійшли четверо вцілілих бійців Каладінового загону: Габ, Ріш, Алабет і Кореб.

Каладін підвівся, почуваючись змученим. Генерал, склавши руки, так само стояв біля дверей, аж доки двоє останніх новоприбульців не зачинили їх за собою. Ці теж були світлоокі, але невисокого рангу — прапорщики з особистої охорони Амарама. Чи не вони, бува, разом з іншими дали недавно драла з поля бою?

«І правильно зробили, — подумав той. — Принаймні мудріше, ніж я».

Обіпершись на ціпок, Амарам окинув Каладіна поглядом світло-брунатних очей. Генерал уже впродовж кількох годин консультувався з радниками, намагаючись встановити особу Сколкозбройного.

— Ти здійснив сьогодні подвиг, солдате, — сказав Каладінові командувач.

— Я… — що на таке відповіси? «Треба було покинути вас на погибель, сер», — служу Алеткару.

— Усі решта драпали разом із моєю почесною вартою. — Двійко вояків, що стояли найближче до дверей, присоромлено похнюпилися. — Але ти кинувся в атаку. Чому?

— Я про це якось не думав, сер.

Здавалося, генералові не сподобалась така відповідь.

— Тебе звати Каладін, я не плутаю?

— Так точно, Ваша Ясновельможносте. Я з Гартстоуна. Може, пам’ятаєте?

Амарам спантеличено нахмурився.

— Рошон, ваш родич, там градоправителем. І коли ви прибули проводити призов, він здав у рекрути мого брата. А я… пішов служити разом з ним.

— А… так, — відказав генерал. — Здається, пригадую, — він не поцікавився, як там Тіен. — Але ти й досі не відповів на моє запитання. Що спонукало тебе до атаки? Адже не Сколки. Ними ти знехтував.

— Так точно, сер.

Буревартівник, котрий стояв осторонь, здивовано здійняв брови, неначе не міг повірити, що той добровільно відмовився від таких трофеїв. А вояк, який саме тримав один із них, не зводив зі Сколкозбройця благоговійних очей.

— Чому? — повторив Амарам. — Чому не схотів їх узяти? Я прагну збагнути.

— Бо вони мені ні до чого, сер.

— Отож я й питаю: чому?

«Тому що так я став би одним із вас. Тому що від самого лише погляду на цей меч мені ввижаються обличчя моїх людей, котрих той, хто орудував ним, з такою легкістю порубав на капусту.

Тому що… Тому що…»

— Мені складно відповісти на це, сер, — відказав Каладін, зітхнувши.

Буревартівник похитав головою і підійшов до кімнатної жаровні, щоби зігріти руки.

— Слухайте, — промовив Каладін. — Ті Сколки — мої. І я сказав, що віддаю їх Коребу. З усіх моїх солдатів він найвищий за званням і найкращий воїн.

Троє інших зрозуміють його. Ну а той, ставши світлооким, подбає про них.

Амарам глянув на Кореба, а тоді кивнув своїм помічникам. Один зачинив віконниці. А решта повитягали мечі й почали наступати на четвірку вцілілих бійців Каладінового загону.

Буреблагословенний заволав і скочив уперед, але двоє офіцерів загодя зайняли позицію поруч нього. І щойно він смикнувся, як один із них зацідив йому кулаком у живіт. Каладін був настільки ошелешений, що удар влучив точно в ціль, і він хапонув повітря.

«Ні».

Пересиливши біль, він з розвороту вгатив нападника з правої. Щойно

Відгуки про книгу Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: