Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон
Тефт заходився проводити тренування, а командир тицьнув пальцем у Скелю та жестом звелів підійти.
— Які будуть вказівки? — запитав рогоїд. Обсяг його грудної клітки був такий, що мостонавідницький жилет заледве сходився на ньому.
— Ти якось згадував щось про те, неначе битися — нижче твоєї гідності, — сказав Каладін.
— Так і є. Я не якийсь там четвертий син.
— А це тут до чого?
— Первісток і другий син потрібні, щоби готувати їжу, — пояснив Скеля, здійнявши палець. — Це найважливіше. Без їжі не прожити, чи не так? Третій син іде в ремісники. Як-от я. Чим і пишаюся. І тільки четвертий син може стати воїном. Адже їх не треба стільки, як кухарів або майстрів. Уторопав?
— То у вас черговість народження визначає професію?
— Так, — гордо відказав рогоїд. — І це найкращий спосіб. Бо так на Піках ніколи не бракує їжі. А оскільки не кожна родина має чотирьох синів, то ми по змозі обходимося без солдатів. Мені не можна битися. Та й хто би наважився на таке перед Улі’теканакі?
Каладін зиркнув на Сил, яка лише стенула плечима. Скидалося на те, що вчинки Скелі анітрохи її не цікавили.
— Гаразд, — промовив командир. — Тоді в мене знайдеться для тебе інше доручення. Однак спочатку збігай і прихопи Лопена, Даббіда… — він повагався. — І Шена. Його теж.
Рогоїд зробив, як наказали. Лопена він знайшов у строю — той опановував стійки, — але Даббід, як і завжди, стовбичив осторонь і дивився невідомо куди. Що б таке з ним не трапилося, та воно було значно гірше за звичайний бойовий шок. А Шен невпевнено переминався поряд нього, немов не знав, де саме йому місце.
Скеля висмикнув гердазійця з шеренги, тоді схопив контуженого з паршменом і поволік їх усіх до командира.
— Харизматику, — сказав Лопен, ліниво салютуючи, — гадаєш, однорукому не стати путнім списником?
— Не в тому річ, — пояснив Каладін. — Просто в мене є для вас інше завдання. Якщо не принесемо трофеїв, отримаємо прочухана від Ґаза й нового капітана — або принаймні його дружини.
— Але ж не можемо ми втрьох упоратися з роботою для тридцяти, — зауважив рогоїд, чухмарячи бороду.
— Може, і ні, — погодився командир. — Але більшість часу, проведеного нами в цих розколинах, витрачається на пошук іще не обібраних трупів. Гадаю, можна працювати набагато швидше. І саме так і треба працювати, якщо ми збираємося вправлятись зі списом. На щастя, у нас є одна перевага.
Він виставив руку вбік, і Сил опустилася на неї. Каладін уже переговорив із нею, і та пристала на його план. Вона начебто не зробила нічого такого, але в Лопена раптом відвисла щелепа. Спрен уперше явилася йому.
— А… — збагнув здоровань, шанобливо вклоняючись давній знайомій. — Ми колись так збирали тростини…
— Креши, викрешувачу, лети, іскро! — нарешті видобув гердазієць. — Скеле, ти не казав, що вона така гарнюня!
Сил широко всміхнулася.
— Ану без отих штучок, це що за безцеремонність? — застеріг рогоїд. — Не тобі так говорити про неї, малюче.
Його люди, звісно ж, знали про Сил. Каладін не згадував про неї, але ті запримітили, як він бесідує з порожнім місцем, тож Скеля їм усе пояснив.
— Лопене, — почав інструктувати його командир. — Спрен здатна переміщуватись значно швидше за мостонавідника. Вона шукатиме для вас місцини, а ви четверо швиденько збиратимете здобич.
— Це небезпечно, — зауважив рогоїд. — А якщо ми, четвірка беззбройних, наткнемося на прірводемона?
— На жаль, нам ніяк не можна повертатися голіруч. Ми ж не хочемо, щоби Гашал прислала сюди Ґаза наглядати за нами.
Гердазієць фиркнув:
— Він нізащо її не послухається, харизматику: тут забагато роботи.
— І взагалі надто ризиковано, — докинув Скеля.
— Усі так кажуть, — заперечив Каладін, — та я ніколи не бачив у цих прірвах нічого небезпечнішого за ось такі подряпини на стінах.
— Вони никають тут, — заперечив здоровань. — Це не просто легенда. Перед самою твоєю появою від них загинуло півкоманди обслуги. Їх зжерли. Більшість цих тварюк тримається центральних плато, проте деякі забрідають аж сюди.
— Що ж, мені дуже не хочеться наражати вас на небезпеку, та якщо ми не скористаємося з такої можливості, у нас заберуть цей наряд і натомість відправлять чистити нужники.
— Гаразд, харизматику, — сказав Лопен. — Я піду.
— І я, — зголосився і собі Скеля. — Якщо алі’і’камура захищатиме нас, можливо, усе й обійдеться.
— Пізніше я обов’язково зроблю з тебе воїна, — пообіцяв Каладін і, забачивши, що рогоїд насупився, квапливо додав: — Лопене, однорукий не означає нікчемний. Так, тобі буде важче, але я навчу тебе, як цьому зарадити. Проте зараз зайвий мародер цінніший для нас, ніж іще один списник.
— Мені не горить.
Він замахав Даббіду, й обоє подалися по лантухи для трофеїв. Скеля рушив був слідом, але командир стримав його за руку.
— Я й досі не втратив надії знайти кращий спосіб вибратися звідси, ніж прорватися з боєм, — сказав йому Каладін. — Якби одного дня ми не повернулися, Ґаз і решта, найімовірніше, просто подумали б, що нас зжер прірводемон. Тож коли б нам якось вдалося перебратися на інший бік…
На рогоїдовому обличчі з’явився скептичний вираз.
— Туди багато хто шукав дорогу.
— Східний край Рівнин — відкритий…
— Угу, — засміявся Скеля, — а якщо ти ще й зумієш дістатися туди, не опинившись у шлунку прірводемона чи вирі паводку, я назву тебе своєю калук’і’ікі.
Той звів брову.
— Калук’і’ікі може бути тільки жінка, — сказав рогоїд таким тоном, ніби це вичерпно пояснювало його жарт.
— Це що ж, дружина?
Здоровань зареготав ще голосніше:
— Ні, ні. Ох, ці вже мені висотнохворі низовинці!
— Ясно. Слухай, спробуй запам’ятати, як саме пролягають розколини — або придумай щось на кшталт мапи. Підозрюю, що більшість тих, хто побував тут, трималися усталених маршрутів. А це означає, що у