Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон
Двійко чоловіків приєдналися до хазяйки, яка все ще стояла на перехресті. Баксил примусив себе перевести погляд уперед, щоб без кінця не озиратися, проте виявив, що мимоволі витріщається на хазяйку. Служити такій красуні, як вона — з її довгим чорним розпущеним волоссям, що звисало до пояса, — було небезпечно. Вона ніколи не вдягалася так, як подобало би жінці. І навіть звичайних суконь чи спідниць не носила. Завжди в штанах — як правило, глянсуватих та облиплих, а на поясі — меч із тонким лезом. Фіолетовий відтінок її очей був настільки блідий, що вони здавалися майже білими.
Ця жінка вражала. Дивувала, п’янила, приголомшувала.
Ав знову штурхнув його під ребра. Той підскочив і зиркнув на кузена, потираючи живіт.
— Баксиле, — звеліла хазяйка, — мої інструменти.
Він відкрив сумку й подав їй згорнуту розкладку з інструментами. Щойно вона дзенькнула в її руці, як хазяйка, навіть не глянувши на чоловіка, подалася вглиб коридору, що вів наліво.
Слуга спостерігав за нею, почуваючись ніяково. Там розміщувалася Священна зала, де багатії вивішували портрети своїх Кадасіксів для вшанування. Жінка підійшла до першої картини. Вона зображала Епан, Повелительку снів. То був справжній шедевр, виконаний золотою фольгою по чорному полотні.
Хазяйка дістала з розкладки ніж і вирізала картину з рами. Баксил зіщулився, проте нічого не сказав. Він майже звик до тієї легкості, з якою ця жінка руйнувала витвори мистецтва, хоч його це й страшенно ошелешувало. Однак вона дуже добре платила їм обом.
Ав, обіпершись об стіну, длубався нігтем у зубах. Баксил намагався наслідувати його розслаблену позу. Просторий коридор освітлювався топазовими скалками, вставленими у вишукані канделябри, проте вони й не ворухнулися, щоб повиймати їх. Хазяйка не схвалювала крадіжок.
— А я подумую про те, щоби спробувати щастя зі Старою магією, — обізвався Баксил — не в останню чергу для того, щоб не зіщулитись: хазяйка саме зібралася виколупати очі прекрасному бюсту.
Ав фиркнув:
— Навіщо вона тобі?
— Сам не знаю, — відповів той. — Але хоч матиму чим зайнятися. Та й раптом із того щось вийде? Адже я ніколи не шукав її. Хоча подейкують, ніби кожному дається шанс попросити, щоб Охоронниця ночі облагодіяла його. А ти вже скористався своїм?
— Нє-є, — протягнув Ав. — І не мрій дістатися Долини. Мій брат он ходив. І повернувся з обома змертвілими руками. Так нічого більше ними й не відчував.
— А про яке благодіяння він просив? — запитав Баксил, а його хазяйка тим часом загорнула вазу в тканину, тихо розбила її об підлогу й розтоптала уламки ногою.
— Хто його знає, — відповів Ав. — Він не розказував. Схоже, соромився. Напевно, про якусь дурню на кшталт модної зачіски, — і зловтішно посміхнувся.
— А я от думаю про те, щоб удосконалитись, — зізнався Баксил. — Скажімо, попрохати собі сміливості…
— Дивися сам, — відказав кузен. — Хоча я гадаю, що існують і безпечніші способи. Зі Старою магією ніколи не знаєш, яким прокляттям усе це діло скінчиться.
— Я би висловив своє прохання як слід, — запевнив його Баксил.
— Нічого не вийде, — заперечив Ав. — Це ж тобі не гра, під яким би соусом не намагалися подати це легенди. Охоронниця ночі не прагне ошукати тебе чи спотворити твої слова. Ти просиш про благодіяння. І вона дає тобі те, чого ти, на її думку, заслуговуєш — а тоді ще й прокляття до пари. Інколи вони пов’язані, а іноді й ні.
— І звідки ж така інформація? — запитав кузен. Їхня хазяйка саме нівечила чергове полотно. — Ти ж начебто сказав, що не ходив?
— Сам не ходив, — наголосив той. — Зате ходили батько, мати та кожнісінький із братів. Дехто отримав бажане. Та ледь не всі зрештою пошкодували — через прокляття, що випало на їхню долю. Окрім старого: той отримав сувій дорогої тканини, яку спродав, рятуючи нас від голоду під час неврожаю лурніпу кілька десятиліть тому.
— І яке ж прокляття йому дісталося?
— До скону бачити світ догори дриґом.
— Справді?
— Угу, — підтвердив Ав. — Для нього все переплуталося: люди ходили по стелі, а небо простягалося під ногами. Та він казав, що досить швидко призвичаївся, і доки прийшов час умирати, навіть не сприймав цього як щось погане.
Але Баксила занудило від самої думки про таке прокляття. Він опустив очі на сумку з інструментами. Якби не ця його боягузливість, хтозна — можливо, йому би вдалося переконати хазяйку сприймати його як щось більше, ніж звичайну робочу силу?
«Коли б ти, Верховний Кадасіксе, міг явити таку милість, — подумав він, — я хотів би знати, як правильно повестися. Слава тобі».
Повернулася трохи розпатлана хазяйка. І простягнула руку.
— Баксиле, ковадло з глушником. Там далі стоїть ціла статуя.
Той хутко витяг із сумки великий молот і передав його жінці.
— Треба мені, напевно, обзавестися Сколкозбройцем, — замріяно промовила вона, завдавши інструмент собі на плече. — Однак тоді все може виявитись занадто легко.
— Я б не заперечував, хазяйко, щоби вам і справді було занадто легко, — зауважив Баксил.
Та фиркнула й подалася назад углиб коридору. І незабаром взялася гамселити по статуї в його дальному кінці, відбиваючи тій руки. Баксил здригнувся:
— Такий шум неодмінно хтось та почує.
— Атож, — погодився Ав. — Напевно, тому вона й узялася за неї наприкінці.
Але звуки ударів трохи стишувались глушником. Вони, поза сумнівом, унікальні квартирники: проникають в будинки багатіїв, щоби нічого не взяти.
— Навіщо вона все-таки це робить? — мимоволі запитав Баксил.
— Хто її знає. Чому б тобі самому не поцікавитися в неї?
— Але ж ти казав, щоб я ніколи цього не робив.
— Усе залежить від того, наскільки тобі дорогі твої кінцівки, — пояснив Ав.
— Досить такі дорогі.
— Ну, якщо раптом подешевшають, тоді й почнеш діймати хазяйку своїми надокучливими запитаннями. А доти раджу стулити пельку.
Баксил нічого більше не сказав. «Стара магія, — подумав він. — Ось що може змінити мене. І я вирушу на її пошуки».
Хоча не з його щастям її знайти. Він зітхнув і відкинувся на стіну, а звідти, де була хазяйка, і далі доносилися приглушені звуки