Житіє моє - Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова

І тут, наче хтось десь вирішив, що перше попередження ефекту не мало, і взявся за мене всерйоз.

Аксель знову прибіг у бібліотеку (я якраз засинав над описом досягнень са-оріотської магії — феєрична маячня) і став допитуватися:

— Хтось знає, що ти зараз тут?

— Ні.

Інакше, який сенс був ховатися!

— Тоді чому Ларкес подзвонив мені з проханням передати тобі вісточку?

Я відкрив рот і закрив.

— Гарлік — скотиняка!!! Зрадив земляка, а понтів-то скільки було, понтів!

— Він-то тут при чому? — не зрозумів Аксель.

— Повинен же я був попередити сім’ю, що живий! А в Краухарді телефон не в кожному домі.

І навіть не в кожній долині, хоча з цим у нас ведеться боротьба.

Аксель наморщився.

— Так от, турботливий ти наш, Ларкес кличе тебе в Фінкаун, хоче якусь річ твою віддати. Я б на твому місці відмовився — це надзвичайно слизький тип.

Проігнорувати виклик і втратити своє майно? Раптом Ларкес мій щоденник знайшов? Чорні маги нічого не бояться, навіть регіональних координаторів, і свої речі нікому не відступають.

Чорний сказав — чорний зробив. Я був готовий виїжджати через дві години.

На експрес мене відпроваджували незмінний куратор і перевдягнутий в цивільне жандарм, який покірно пер на собі міха з запакованим у нього зомбі. З обличчя містера Райхана останнім часом зник вираз мученика за виру: чи то він до мене притерпівся, чи то тихцем радів, що я от-от заберуся геть. А головне — він не заперечував ні проти зомбі в багажному вагоні, ні проти використання служаки в якості носильника, ні проти того, що добросовісно вигріб і забрав з собою залишки реактивів, виданих Акселем. Виявляється, думки куратора було зовсім про інше.

— У мене є питання, сер, — несміливо прокашлявся він. — Чи можу я написати про вас статтю? Зараз високий рівень зацікавленості в… некромантах.

Заборонене слово він вимовив, хоч голос на ньому і стишив.

— Можна! — великодушно дозволив я.

Чого би й ні? Книжку про мене вже писали. Містер Райхан трохи звеселів.

— Приїжджайте ще, сер! Влітку в нас добре.

— Неодмінно. Як тільки ви з са-оріотцями розберетеся.

— Удачі вам! — розчулено вимов куратор.

Я гмикнув і поліз до вагону влаштовуватися. Настрій у мене був бойовий, ціль було видно добре. Їду в Фінкаун, забираю свої речі, швиденько розшукую сімейний сховок, розбираюся, що знаходиться в центрі у «ла-ла-ла», а потім… Здається, все починалося з бажання влаштувати капость Чудесникам. Точно, так і зроблю! Сумнівів у своїй здатності розгадати древню загадку в мене не було. Зрозумійте правильно, магія може проявлятися будь-яким чином, але якщо люди щось беруться робити руками, то те, що виходить, завжди має певні ознаки… А що це досі так і не знайшли?… Значить, не там шукали!

Квиток в купе-люкс Райхан мені не купив, але їхав я все-одно сам — взимку через Полісант подорожує не так багато народу, а бажаючих всю дорогу дивитися на чаклуна серед них нема взагалі. За вікном пропливали зазеленілі і гарні після осінніх бурь пагорби, плавно і без зупинок. Білий Халак нагадав про себе невеликим торнадо, яке вперто кружляло навколо нічим не видатного горбика. Якщо подумати, то Інгерніка суцільним шаром вкрита слідами старих магічних катастроф. Цікаво, а в інших країна все так само? Хоча, якщо би в статистиці прояву потойбічних феноменів були якісь закономірності, аналітики НЗАМПІС їх би давно виявили.

Мене не залишала думка про деякі неясності, на які я не став звертати увагу Акселя, щоби уникнути непотрібних запитань. Творці «ла-ла-ла» знали толк в чорній магії (саме лише блудне Джерело чого варте), але при цьому «Слово про Короля» розповідало про кого завгодно — ангелів, нежитів, «тинць» і «біп», лише не про чаклунів. Навіть той самий Салем, хоча прийоми чистильників використовував, магом, очевидно, не був. А тепер (увага!), що могли зрозуміти в гігантському проклятті люди, які не мали уявлення про чародійство? Правильна відповідь: рівно то і стільки, що їм скажуть. На мій погляд, ця обставина повністю перекреслювала цінність «Слова», що б там Шерех про нього не думав.

Хто б знав, як мені остогидли ці таємниці! Суцільне знущання з чорного мага: загадками обклали з усіх боків і дражнять.

Шерех несподівано з’явився і транслював мені образ хлопця на коні і в крисатому капелюху. Чомусь він був певний, що це повинно мене зачепити. Причину я не зрозумів, і це його особливо розвеселило.

Нежить з принципами, мораллю і почуттям гумору! Куди котиться світ!

Золота Гавань в середині зими — тихе і скучне місце. Тим більш несподівано було спостерігати, як попри вікно повільно пропливає підвісне крісло з галасуючою від захвату дітворою. Алех одразу висуну голову назовні:

— Ран-ніше т-такого н-н-н…

— О, так, — зітхнув старший куратор. — Вони відкрилися минулого місяця. Місцеві чорні зробили цю штуку, щоби їздити до себе на верхотуру, але місто це все викупило. Відпочиваючим подобається. Зараз міськрада шукає алхіміка, який зможе збудувати таке саме для підйому на середні яруси, бажано, настільки ж швидко (хто проектував цю штуку, чорні не признаються). Для узбережжя — надзвичайно перспективний вид транспорту. Зводиться швидко, коштує мало, опорні стовпи можна поставити де завгодно, а вже який звідтам вигляд!

— М-мені х-хот-тілося би п-покататися, — признався білий.

— Багато хто так і робить. Крона за круг. Якщо брати абонемент на сім днів, виходить чверть крони в один біг.

— Н-навряд ч-чи ми зат-тримаємося на ст-тільки. — Білий з жалем оглянув розкладені на столі папери. — Т-треба п-працювати.

Перед вікном проплив строго вдягнутий джентльмен з паличкою і саквояжом.

— Добрий день, пане Ріон! — проспівав старший куратор.

У відповідь чорний ліниво повів бровою і рухнув пальцями.

Коли місцевий чиновник пішов геть, супутник Алеха (чи то помічник, чи то наглядач) заглянув до паперів і собі:

— Збираєтеся поїхати в Танур?

Людину з братства звали містером Оклі.

— С-мисл? Поч-чекаємо, коли Т-Томас закінчить і розп-питаємо його.

— І видумаєте, що чорний просто так поділиться з вами…

Білий здивовано витріщився на супутника:

— Яке «п-просто так»? А слава? М-може, йому т-треба чого?

— Логічно, — насупився містер Оклі.

— Н-не д-думайте про це, — порадив йому білий.

— Чому?

— Ви т-тупий.

У двері постукали. Не чекаючи дозволу, до кімнати зайшов чорний поважного віку і поважної посади — старший координатор південно-західного регіону. Судячи за тим поглядом, який заробив містер Оклі (так, ти тупий!), всю розмову чаклун чув дуже добре.

— Добрий д-день, п-пане Аксель, — чемно поклонився білий.

Поряд з ними проплив якийсь тип, зацікавлено заглядаючи у вікно закладу (від міського офісу НЗАМПІС до підвісної дороги було метрів п’ять, а дивитися по боках людям не може заборонити навіть «нагляд»).

— Тому, хто робив