Житіє моє - Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова

Глава 9

Та зима відбилася в моїй пам’яті якимось короткими уривками, при цьому, деякі епізоди виглядали так, ніби це ставалося не зі мною.

Всім відомо, що перші півроку після здобуття сили — найскладніший період для чорного мага. У пошуках рівноваги між світом і Джерелом адепт міняється зсередини і ззовні (я не маю на увазі копита чи роги), це так і для чорних, і для білих. Раніше мене потішав вигляд четвертокурсників, які бродили університетом з тупими посмішками, пересувалися підскоком, або, скажімо, «рятували» з калюж осіннє листя, Маг під час тимчасового божевілля — улюблена тема студентських анекдотів. Тепер я розумів, що мішенями для цих жартів слугували тільки білі, чорного мага після занять жоден жартівник (на своє власне щастя) не бачив. Зате вперті чутки про зомбі, розведенням яких займалися на факультеті Бойової Магії, знаходили несподіване пояснення.

Майбутні магістри і генерали розповзатися з приміщення факультету уже в повній темряві, не опускаючись до вульгарних побажань доброї ночі. Справжні чорні серед своїх повинні вести себе САМЕ ТАК! Але багатолітні звички були настільки сильними, що я ледве стримувався від прощального жесту. Якийсь мудрець писав, що поганий характер розвивається у чорних від почуття самозбереження — тільки так можна витримувати щоденний тиск ворожого Джерела. Стервозності мені, видно, не вистачало. Напевно, від повного розпаду особистості мене отримувала тільки сліпа віра в те, що я НЕ МОЖУ програти

Погано бути чорним, який виріс серед білих.

Залишивши похмурі стіни факультету, я завертав у найближче кафе, де їв, не відчуваючи смаку, і пив, не п’яніючи, а потім досвідчений власник закладу саджав мене на бричку візника. Так, тепер я міг дозволити собі їхати в гуртожиток, а не йти! Не знаю, як решті вдавалося знайти дорогу у такому стані. Заснути без кошмарів мені допомагала думка, що наступний день буде повністю присвячений алхімії.

Взагалі-то, я цілком міг робити кожен другий день вихідним — перші півроку після Здобуття стипендіатам Фонду Роланда покладено знижки. А нафіга мені ці пільги? Якщо я не буду чергувати заняття, то від таких тренувань звихнуся. Після вимучуючої роботи з Джерелом, що вимагала болісних зусиль, алхімія була як бальзам, прохолодний, прозорий, щирий. Передбачуваність ї точний розрахунок, краса формул і знання істинної суті речей, приборкана міць стихії, яка завантажує роботою руки, але щадить мозок. Дійшло до того, що спостерігаючи пречудову чіткість роботи револьверного станка, я розплакався, так що Чвертка співчутливо поплескав мене по плечу. Напевно, інші учні не втомлювалися аж так сильно, але це тому, що їм ставало розуму не хапатися ще й за незаконне практику.

Між тим, мій підпільний бізнес набирав обороти. Я не задирав ціни, і хоча взагалі не давав реклами, народ усе дзвонив і дзвонив. Працювала система «чотири К» — кум-кумі, кума-кумі — особливо ефективна серед мешканців села. Незбагненно, скільки страшних таємниць ховалося серед мирних буколічних пейзажів! Фóми, родові прокляття, водяні закрути, анчутки, домовики, Тихий Мор і навіть Хижа Луна. Таке враження, що їх там хтось розводив. Раз, а то і двічі на тиждень в контору дзвонив черговий клієнт, слізно благаючи врятувати дядечка Пібоді або тітоньку Тріфані. Врятувати в буквальному сенсі цього слова, оскільки жодного випадку примітивного психозу, до яких я був так звик в Редстоні, мені не попадалося, а пару разів мене викликали буквально «на небіжчика». Справа була уже не в грошах — я просто не встигав їх тратити. Будь ти хоч тричі чорним магом, не можна послати лісом жінку, яка ридає в слухавку, бо її син підхопив на цвинтарі Костяне Гнилля, фізично не можна.

Погано бути чорним, який виріс в родині білих.

Моя «балакуха», міс Фіберті, поставилися до моїх проблем з несподіваним розумінням. В її квартирі у мене з’явився закуток, де приткнувся секретер з картотекою і робочими журналами, підставка під саквояж і вішак для ділового костюма (костюм і саквояж тепер у мене були свої). Вечорами господиня заварювала мені дивовижно смачний полуничний чай і дозволяла виговоритися, за що я її був безмежно вдячний.

Я потрохи виходив на режим роботи «два виклики за вихідні», причому географія моїх подорожей ставала все більш заплутаною. Вільний час зник як явище, годин у добі ледве вистачало на сон, довгі піші прогулянки і неспішне очікування паровоза перетворювалися на витончені тортури. Заснувши на пероні в очікуванні поїзда і ледве не замерзнувши до смерті, я зрозумів, що мені потрібен власний транспорт.

Питання, який? Кінь відпадав — тримати ніде, та і дохнуть коні від таких навантажень. Великий чорний лімузин з шкіряними сидіннями був мені, все ж, не по кишені. А з інших варіантів голову приходив лише велосипед. Перелічивши свої заощадження і виявивши безумну суму — півтори тисячі крон, я відчув потребу підійти до справи творчо.

Викаблучитися, простіше кажучи.

Єдиний відомий мені магазин автотранспорту знаходився на набережній, якраз напроти студентського гуртожитку (але з другого боку ріки), і здалеку нагадував довжелезний ангар з верхнім світлом. Купувати там я нічого не збирався, але для того, щоби скласти власну думку про товар, місце було якраз правильне — потріпати нерви продавцям, помацати агрегати руками, а потім купити щось вживане за оголошенням у газеті. Раптом, пощастить?

Не дожидаючись, коли в мене випаде вільний день, я сам влаштував собі вихідний, зірвавшись з лекції з теорії чаклунства (з цією дисципліною у мене проблем не очікувалося). Сонце світило, легкий морозець прихопив грязюку, відчуття несподіваної свободи п’янило зовсім по-весняному. Робочий костюм з краваткою я з такої нагоди одягати не став (мені лише від його вигляду уже ставало млосно) і серед ошатного натовпу перехожих я був цікавою аномалією: вздовж