Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон
Вона майже мимоволі кліпнула очима, залишаючи Спогад. А тоді знову здійняла планшет і, вхопивши слизькими пальцями вугільний олівець, швидко накидала сцену в запрудженій печері. Просто туманні враження. Чоловіки з прямих, жінки з округлостей, вкрита килимом підлога, похилі кам’яні стіни й спалахи світла в розвішаних по них сфероліхтарях.
І п’ять постатей у чорному — із символами замість голів і в занадто цупких мантіях та плащах. Кожен із символів виглядав інакше, але був однаково покручений і незнайомий їй. Просто нависав над безголовим торсом. Ці істоти пробиралися крізь натовп, невидимі для довколишніх. Мов хижаки, що чатували на Шаллан.
«Мені це просто ввижається, — спробувала заспокоїти себе дівчина. — Я перевтомилася, і мене забагато всього гнітить». А може, вони втілювали її провину? Стрес від зради Джасни та брехні Кабсалові? Або й від того, що вона накоїла ще до від’їзду з Джа Кеведу?
Шаллан спробувала просто постояти й почекати, але пальці ніяк не хотіли залишатися непорушними. Дівчина кліпнула й знову заходилася вкривати малюнком черговий аркуш. Останні штрихи наносилися тремтячою рукою — постаті наблизилися майже впритул, і їхні страхітливі вугласті не-голови нависали там, де мали би бути обличчя.
Здоровий глузд підказував, що ті їй просто ввижаються, та як би вона не переконувала себе в цьому, а все ж віри йому не йняла. Ці істоти дійсно існували. І прямували до неї.
Вона метнулася геть, спантеличивши кількох служників, які саме підходили, щоби запропонувати допомогу. Дівчина мчала, сковзаючи по килимах коридору взутими в пантофлі ногами, і зрештою підбігла до дверей апартаментів Джасни. Затиснувши етюдник під пахвою, вона тремтливими пальцями відімкнула двері й, прослизнувши всередину, із шумом зачинила їх за собою.
Тоді замкнулася й побігла до своєї кімнати. З ляскотом зачинивши ще одні двері, вона обернулася й позадкувала. Єдиним джерелом освітлення в кімнаті були три діамантові марки у великому кришталевому кубку, що стояв на тумбочці.
Шаллан кинулася на ліжко й хутко відсунулася від дверей так далеко, як лише могла, аж доки не притулилася до стіни, поривчасто сопучи носом від страху. Вона так само тримала етюдник під пахвою, але десь загубила олівця. Нічого, у тумбочці знайдеться інший.
«Не роби цього, — подумала дівчина. — Просто сядь і заспокойся».
Вона з тривогою відчула, як її кидає то в жар, то в холод. Їй необхідно було дізнатися. Шаллан підповзла до тумбочки, дістала вуглину, а тоді кліпнула й заходилася замальовувати інтер’єр.
Спочатку стеля. Чотири прямі. Під нею стіни. Лінії по кутках. Пальці невпинно рухалися, малюючи, за якийсь час зобразивши і сам етюдник, який вона тримала перед себе, підперши з тилу захищеною рукою, закутаною в саван рукава. А тоді перемістилися далі. До істот, які стояли довкола — і покручених символів, що нависали в них над похилими плечима. Ці не-голови були площинами неуявних форм і розташувань, що перетиналися під немислимими кутами.
Та, що стояла попереду, тягнула свої занадто гладкі пальці у бік Шаллан. Вони були за лічені дюйми від правого краю планшета.
«Ох, Прародителю бур…» — подумала дівчина, і вуглина в її руці завмерла. У кімнаті нікого не було, і все ж створений у неї на очах малюнок зображав її напхом напханою лискучими постатями. Ті стояли достатньо близько, щоб вона могла відчути їхній подих, якщо вони взагалі дихали.
Чи не стояв у приміщенні якийсь холодок? Не знаючи, як їй вчинити, нажахана, проте неспроможна стриматися, Шаллан відклала вуглину та витягнула вільну руку вправо.
І щось відчула.
Вона скрикнула та кинула етюдник, а тоді зірвалася з ліжка й позадкувала до стіни. І перш ніж чітко усвідомити, що робить, заходилася гарячково розстібати манжету, силкуючись видобути фабріал. З усього, що в неї було, тільки він і нагадував зброю. «Ні, це безглуздя». Вона не вміла ним користуватися. І залишилася беззахисною.
От тільки…
«Буря на мою голову, — подумала Шаллан, божеволіючи від жаху. — Не можна вдаватися до цього. Я ж обіцяла собі».
І все ж розпочала приготування. Десять ударів серця, щоб матеріалізувався виплід її злочину, результат її найстрашнішого лиходійства. Але на півдорозі їй завадив голос — моторошний і все ж чітко чутний:
— Хто ти?
Шаллан притиснула руку до грудей і, втративши рівновагу на м’якому ліжку, повалилася навколішки на зім’яту ковдру. Виставивши руку вбік, вона сперлася нею об тумбочку, силкуючись підвестися, і пальці самі намацали на ній масивний скляний кубок.
— Хто я? — прошепотіла вона. — Та, якій дуже страшно.
— Це правда.
Кімната довкола неї невпізнанно змінилася.
Ліжко, тумбочка, етюдник, стіни, стеля — усе це неначе луснуло, перетворившись на темні й крихітні скляні сфери. Дівчина опинилася в незнайомому місці з чорними небесами й дивним невеликим сонцем білого кольору, що зависло на горизонті аж ген удалині.
Шаллан закричала, виявивши, що падає — летить крізь повітря додолу разом зі зливою намистин. Поблизу ширяли вогники — дюжини й дюжини, а може, і сотні. Наче пломінці свічок, що плавали й переміщалися в потоках повітря.
Вона об щось ударилась: безкрає темне море, хоча й не мокре. Його утворювали маленькі кульки — цілий океан крихітних скляних сфер, які валами здіймалися довкола й брижились. Шаллан хапнула повітря й відчайдушно замолотила руками й ногами, силкуючись триматися на плаву.
— Хочеш, щоб відбулося перетворення? — пролунав у її голові по-особливому теплий голос своєрідного тембру — зовсім не схожий на холодний шепіт, який вона чула раніше. Грудний і розкотистий, він навівав думки про сиву давнину. Здавалось, він долинав з її руки, а за мить Шаллан збагнула, що в ній щось затиснуте. Одна з намистин.
Течія скляного океану загрожувала затягти її під «воду», тож вона відчайдушно пручалася, якимось дивом спромагаючись не потонути.
— Я проіснував у цьому вигляді цілу вічність, — сказав теплий голос. — І так багато сплю. Перетворення відбудеться. Дай мені те, що маєш.
— Я не знаю, про що ти! Будь ласка, допоможи!
— Перетворення відбудеться.
Їй раптом стало холодно, немов із неї висотувалося тепло. Дівчина скрикнула: кулька в її пальцях
